Коли Деркач подав Лундикові пасок, то він, шепочучи, звелів:
— Посадіть в куток поліцейського й пильнуйте. І, замкнувши зсередини надвірні двері тим ключем, який стримів у замку, і поклавши його в кишеню, споготовлено завмер. Нарешті з кімнати ледве чутно відізвався голос:
— Увійдіть.
Гордій одним духом вскочив у кімнату і, побачивши перед собою за столом, покритим зеленою скатеркою, Проня у м'якім шкірянім кріслі, справив на нього зброю і зухвало, задерикувато, теж напівшепотом проказав:
— Руки до Бота.
Пронь в єдину мить пожовтів і вгору звів зніяковіло руки.
Гордій говорив:
— Один ваш рух чи спуск руки змусить мене на вас стріляти. Я буду рахувати до п'яти. За цей час ви встаньте і встигніть піти он під ту глуху стіну і ляжте ниць. Раз, два, три, чотири, п'ять. Пронь швидко, під пильною чорненькою дірочкою маленької зброї, підійшов під стіну і ліг ниць. Гордій говорив:
— Один ваш рух… один ваш крик… змусить мене на вас стріляти. Лежіть нишком. Я зв'яжу вам руки.
І підійшов до ворога, і тим пасочком, яким були підперезані штани у поліцейського, стяг обидві руки за спину. І, не обшукуючи лежачого, звівся та й спитався:
— Де ті гроші, що ви вчора привезли з Копітанівського заводу?
— Нема, — була глуха відповідь з-під стіни.
— Добре, — луною обізвався Лундик і, підійшовши до столу, став шукати у шухлядах. Переглянув усе і не знайшов. Тоді з наполегливою, але стриманою люттю звернувся до лежачого так, щоб він пригадав панотця Діяковського і останню в його за столом розмову.
— Якщо ви мені негайно не скажете, де гроші, то я вас застрелю, як дикого кнура. Тоді здобрієте ними.
— Стріляй! — не повертаючи голови, відповів зв'язаний.
У Лундика мороз пішов по шкірі. Він на мить згубив голову. Убити ось так. Ні сіло ні пало. І піти, поживившися, як пес о6метиці? Не з таким настроєм він сюди йшов. І спитався вже по-дурному: «Ви мене впізнали?»
У відповідь було мовчання.
«Видно, впізнав з першого погляду, — в Гордія мигнула думка, — але чого ж він тоді безвольно послухав і дався зв'язатися? Мабуть, з несподіванки. Ну, а коли справді не привіз гроші. Хіба чогось іншого вів не міг їздити в завод? А може, зовсім і не в завод? І вбивати? Побачимо.»
Вирвалося вслух останнє слово в семінариста, сповнене такого почуття, що не віщувало зв'язаному нічого доброго. Пронь ворухнув головою, може, хотів положити й» на підлогу другим боком Але, прийнявши таке саме становище, що й було, затих. Семінарист схаменувся і почав оглядати стіл зверху. І побачив посеред нього білу статуетку Наполеона у незмінній триріжці і тоненьку, широку, мабуть, картонну дошку, обтягнену жовтою дорогою шкірою. У неї на всіх чотирьох ріжках блищали пришиті золоті ґудзі. І між ними аркуш великого білого паперу, на якім було понаписувано цифри і обведені червоним олівцем, що лежав тут же. Виходить, Пронь щось рахував. І враз Лундик углядів на стіні, теж на зеленім тлі килима, у білих рамах великий портрет російського письменника Тургенєва. Під ним висів дробовик і мисливська торба. І зняв він її негайно, і на столі розчинив, і перед його очима засиніли, зажовтіли і забіліли у стосиках кредитки. І йому забилося радісно серце від раптового несказанного приємного хвилювання, яке він пережив перший раз. Ні, Ще так само, як від цієї удачі, у його билося серце тоді, коли він був обхопив жадібно з хусткою панну Варку — і вся ніч з місяцем, з зорями перегнулася була в його руках разом з дівочим станом, неначе зернисті колоски того снопа, якого, тільки що зв'язавши, зводять із землі на торець. І, коли Гордій, зашморгнувши торбу, став надівати її з грішми на плече, Пронь, не повертаючи голови, спитав із-під стіни:
— Кому вони припадуть: тобі чи комусь іншому?
— Україні, — була радісна, як великодні дзвони, відповідь…
— Брешеш ти, хаме! Тому вони не можуть дістатися, кого немає і на світі. А якщо справді щось реальне є у твоїм слові, то це та голота, яка співає:
Співає, та журби не має, та віддає дітей у найми до чужих колисок та до чужої скотини. Та голота, що літом затикає дірки у накритті хат драними кожушками та свитками, а восени їх витягає і затикає гарбузовою гудиною з чужих городів. А коли прийде зима, то ті свитки та кожухи, що ціле літо стриміли у покрівлях, надіває на свої брудні, смердючі та вошиві коркоші та йде красти солому з сусідських ожередів; рвати дошки з чужих тинів і рубати хрести на кладовищах, аби тільки просмердіти теплим димом у своїх немазаних та полупаних грубах та печах. Та голота, що коли починає вранці палити краденим паливом, то півкутка о6литкає за буряком на борщ… А як забажає курити, то всі лутки, всі полиці і всі закапелки у господі обдивиться і, не знайшовши і на понюшку тютюнцю, вийде на вулицю і чигає: може, хто йтиме проз хату вулицею та й дасть хоч бичка докурити. А коли й це не пощастить, то иде, голодна, невмивана та обірвана, никати на смітники біля розправи чи біля школи з пекучою надією знайти недокурок чи з губ пана писаря, чи з рота пана вчителя, Це те ледащо, яке в неділю з довгою рукою попід церковою нажебрає шагів та копійок, накупить горілки, та п'є, та співає: