І від повноти такого самопочуття перекинеться на другий бік і спить до білого пелеха! Ось твоя Україна! Ось во ім'я чиє ви нас чухраєте, неначе діти весною листя на зеленім верболозі.
І повернув лежачий обличчя до Лундика і, трохи звівши голову, закінчив:
— Але не довго вам вже розкошувати з чужого! На днях вас усіх, як голопузих горобенят з гнізда, заберуть невблаганні руки і віддадуть на поживу не котам, а катам!
А Гордій відповів:
— Ми старе місце кидаємо, а про нове вам ніхто не розкаже, і ми ще погуляєм на білім світі. І ще не одному доморослому кацапові покажемо у пекло стежку.
— Не тішся, хаме! У нас скрізь око є, про яке вам і не сниться. І воно знайде для вас дорогу до чорта, саме тоді, коли ви про неї не маєте й гадки!
— Учора ми його викололи кавказьким колодачем! — тоном єхидно-покірним і заспокоюючим промовив Лундик.
— Ясніше… Я не розберу.
— Затенькало? Учора наш Підотаманчий зарізав Мелету Свердельця!
І Пронь затих. Зів'яв, неначе у нього всі м'язи враз відстали від керівних центрів. І мовчання його було таке, як те, що приймає і визначає щось неймовірне, але вже сподіяне і страшне своєю реальністю. І що завжди в запеклій душі переходить у чорну тишу, в якій формуються блискавки перед бурею. І справді: ось він скажено шарпнувся, підігнувши коліна під живіт і потягши з усієї сили лікті до передніх боків грудей. І луснув на спині пасок. І звільненою правою рукою висмикнув Пронь револьвер, з яким він завжди був нерозлучний, і, стоячи навколішки, справив його на Лундика. А той вже цілився йому в ліву кишеню жилетки. І розітнулося два постріли, майже одночасово, але все-таки розбіжно. І шапка, що була в Гордія, по-козацьки збита на потилицю, упала додолу. А Пронь похилився спиною до стіни і, випустивши з руки зброю, з якої курів дим, схилився на бік, на підлогу. Потім, взявши за груди тією рукою, що тримала раніше револьвер, заплющив очі. Гордій мерщій помацав на плечі торбу з грішми, чи є, і зробив кілька кроків до дверей, та Пронь, не розплющуючи очей, сказав безсилим голосом:
— Підійди сюди. Я щось тобі скажу.
Гордій підійшов. Ранений, розплющивши очі, у яких блиснула давня зненависть і зневага, заговорив:
— Я вмру. Зі мною пропадуть усі муки. І вона для мене не буде існувати, як і я для неї. Зникну, мов видих цигаркового диму з рота мойого наймита. А ти житимеш і підеш до неї. Та вона тебе не пустить і на поріг, бо ти в її думці і в думці всіх людей душогуб!
Останні його слова пролунали в кімнаті так, неначе проклін з грудей якогось лжепророка, що гине за свою єресь як за найбільшу правду на землі.
Гордій заперечив:
— Вона не знатиме, що я стріляв на вас.
— Вона вже знає, — переможно запевнив лежачий. — Я тебе шукав, твоя тітка з переляку вмерла. Ми разом із Свердельцем повісили її мертву, і владі я сказав, що ти повісив. А влада всім. Від мене ніхто не узнав би правди. А від Свердельця могли 6… Та вже й він буде мені вічним спільником, а ти будеш для неї душогубом. До останнього її тьху на землі будеш носити лють не затамовану і провину не сподіяну. Іди від мене, душогубе, бо я вмираю.
І, заплющивши очі, почав побиватися на підлозі. Гордій вернувся, узяв з підлоги шапку, надів її і вийшов. Але у нього тремтіли і руки, і голос, коли він спитався у поліцейського:
— Скажіть, будь ласка, чи ви не чули про якісь події в Тернівці?
Поліцейський швидко відповів так, що з його відповіді було видно, що він крізь двері розмови не чув:
— Стару Корецьку повісив її небіж з целлю грабежа, через те, що обчистив тітку до копійки.
— Дякую, а ви тут сидіть до вечора так, як сидите, не кличте нікого на допомогу. Бо вас через кілька день за це вб'ємо. Навіть коли хто у вікно до вас заглядатиме, то ви йому скажіть, аби вас випустив увечері. Чуєте?