Розділ чотирнадцятий
Якраз сонце сходило, коли Гордій доходив до тітчиного хутора. А з-за села, із-за Тясмину розголосо кукурікали півні. І від того, що був Гордій дуже втомлений, бо вже більше як добу не спав, і падав кілька разів одпочивати, і зараз же схоплювався, щоб не заснути, — то думка його йшла непомітно для свідомості, так, як вода йде зимою попід кригою. Хоч і далека від денного світла, але все-таки освітлена. Через те вранішні пташині звуки він сприймав наполовину як співи дружок тієї молодої, що ходить по селу напередодні вінчання і запрошує родичів на весілля. А ті велетенські дві тополі, між якими були ворота в двір, світилися до розпеченого сходу блискучим ряботинням листків. З першого погляду думка говорила, що то висять на гілляках тисячі маленьких дзеркалець, і ворушаться вітром, і світяться сонцем. Але де ж молода до цих вранішніх дружок та до блиску тополь, примочених досвітньою росою? Де вона, заквітчана квітками від чола через голову аж до намист та до китиць, мішаних на спині широкими різнокольоровими стрічками. А! Ось її голова підводиться над селом. А її прикраси, зачепившись за садки та за хати і за далекий ліс, натяглися до небес, неначе пасма гарячого проміння. Сонце. Сонце! Це сонце так зустрічають півні. Це вони співають, а не дружки. І Гордій, ніби прокинувшися з дрімоти, протер рукою очі і став квапитися, аби швидше прийти в клуню, упасти на сіно і заплакати від того, що…
Не так серце хоче,
Як Бог нам дає.
Але коли увійшов у двір і побачив хату на замку, припечатану сургучем, і корбу над криницею без мотузки, і серед двору ту діжку перекинуту, яка стояла у клуні, накрита свиткою, — мабуть, з висівками, бо на спідніх клепках і зараз біліло їх там із пригірщ, — то напівнепритомність з його душі неначе хтось здув. І, ніби вовк, почувши несподівано кілька пострілів з усіх боків, плигає навмання туди, куди вже ноги насилковані бігти, хоч би назустріч і найбільшій небезпеці, так і Гордій вскочив у відчинену наскрізь клуню і побачив в сіні те місце; де надавно спав, улежане ще й досі так, неначе він за півгодини його покинув. Не було тільки кожуха, радна й подушки. А яр, верхи осик, тополь і яворів, а далі попова хата і церква непорушно стояли, як і раніше. І повернувся Гордій лицем до стріхи над першою брамою. І коса стриміла над одвірком так, як і стриміла. І витяг він з кишені браунінг, наблизився до коси і сказав:
— Ну, костистая смерть, цокнемося з тобою, неначе за столом на весіллі молодий з молодою чарками.
І цокнув п'ятку коси кінцем зброї, заплющив очі, роззявив рот і поклав на передні зуби смертельну дудку… Та й почув знадвору з дуже втомлених жіночих грудей: «Ху!»
І він мерщій сховав у кишеню «смерть» і вийшов з клуні. У дворі було тихо і не видно нікого. Сказати б, що скотина могла порушити тишу занімілої садиби, та в сажі не було свиней і ляда висіла на однім завісі. Повітка теж чорніла порожнечею з відчинених дверей. І він швидко пішов через двір проз криницю до льоху і побачив селянку, що тільки що витягла мішок бараболі і мовчки стояла над ним.
— Добридень! — привітався він.
Селянка оглянулася, і Гордій упізнав Казиленкову, яка, і його упізнавши, зніяковіла і, не відповідаючи на привітання, почала говорити:
— І то бісової віри дитина десь забарилася. Ще хтось нагодиться і переб'є всю рахубу. А кого я найбільше боюсь, то це сусідів бабиних. А вони їй ще за життя допекли до живих печінок. І я прийшла забрати все, що в господі лишилося, аби тільки тим зажиракам не досталося. І щоб бабі Корецькій хоч на тім світі було легше.
— А кого ж ви ждете?
— Та Грицика. Відколи послала за ломком, а його досі немає. Треба одірвати замок від хатніх дверей та забрати все, що можна, аби тільки не дісталося отим роззявущим та загребущим сусідам баби Корецької, які допекли їй ще за життя до живих печінок. І, може, господині хоч на тім світі стане легше, як довідається, що лютим ворогам нічого не дісталося. Та бісової віри дитина десь забарилася. Ще може хтось нагодитися та перебити всю рахубу.
— А на якім кладовищі поховали тітку Горпину? Чи на Хрокалівськім, чи на Лабаєвім?
— Якби-то на кладовищі, а то ні. Поховали під тином, як собаку. Ні хреста, нічого не поставили. Прийшов наш хвершал Федір Онопреєвич, подивився, що лікарями та приставами лежить опатрана, неначе гуска перед Різдвом, і покликав мого чоловіка та ще Хрола Кигтя. А вони викопали он там, під тином, яму і в сякій-такій домовині спустили в діл. Загорнули та й пішли. Он гріб чорніє аж сюди.