– Ні, – відповів він, наливаючи вина їй і собі.
– Треба навчитись.
Він сів поруч неї з склянкою в руці.
– Зосько, випиймо за наше кохання!
Вона п'яно посміхнулась.
– За кохання, божественний!
Через хвилину вони сиділи вже на цій канапі, і хлопець, пригорнувши її, шепотів:
– Будь моя, Зосько, любенька, будь моя… Ну, Зосько, любенька…
– Як це – твоя? – спитала вона.
Він зніяковів на мить, потім пробурмотів:
– Я покажу тобі.
– Покажи, – згодилась вона.
Запаморочений її згодою, вином і виттям репаного рояля за стіною, захлинаючись від близького здійснення того, що його мучило й дратувало, хлопець якнайрішучіше обійняв її. Але дівчина враз пручнулась і звинулась у кутку канапи.
– Там брудно! – крикнула вона.
Цей крик спинив його, і він схилився в незграбній постаті, упираючись руками в церату. Стенаючись від сорому й нудьги, зсунувся додолу на коліна й припав головою їй до ніг.
– Прости мене, Зосько, прости, – маячив він, не зважуючись підвести голову.
Вона оповила тонкими руками його шию і, нахилившись, мовчки поцілувала його в губи.
– Ще, ще, – шепотів він, завмираючи, сліпнучи від злиття їхніх уст, від дотиків її кучерів до обличчя й насолодного забуття, що хвилею здіймалось у ньому від кожного поцілунку.
Потім вони сіли поруч, пригорнувшись і побравшись за руки.
– Ти – гарний, – казала Зоська.
– Ти – надзвичайна, – казав він.
Він виціловував їй шию, руки, пальці в нестримній любові, покірно зазирав їй у вічі, вдячно клав їй на груди голову й гладив витке волосся, захоплений новою радістю.
– Я похожа на ту дівчину, – сказала Зоська, показую чи на картину. – Ах, я хотіла б мати кицьку й ґанок у трояндах!
І вони сміялись, як діти сонячного дня.
Як Степан не був ще такий культурний, щоб догадатись покликати постать із серветкою, постукавши ножем об склянку, то вийшов у коридор гукнути її. І, до речі, зазирнув у попричинені двері сусіднього кабінету, де було так весело й музично.
Знайоме чоловіче лице вразило його там, безглузде, сміюче і п'яне. Він напружив пам'ять і згадав те, що волів би забути навіки: згадав кухню, ганебну розмову, бійку і втечу з хати. Це був Максим, син Тамари Василівни Гнідої, мусіньки, його колишньої коханки. Він одростив вуса, тим-то й важко було його зразу пізнати. На колінах він чукав у такт танцеві грубезну жінку із закасаною спідницею, кумедно визираючи з-за її розлогої спини. Хлопець мимоволі оступився, інстинктивно притиснувшись до стіни, щоб його не було побачено. Страшна огида охопила його до події, що, забута вже, все-таки над ним тяжіла, все-таки належала йому, була з ним назавжди поєднана, і в ту мить хлопцеві здавалось, що безжальне минуле, всі помилки його, прикрості й ляпаси навіки полишають у душі хробачка, що підточує коріння дальших прагнень. Він відчув тоді всю непохитність, незмінність, невиправність колишніх дій, навіть думок, бажань, що лягають підґрунтям майбутньому, ховаючи в собі можливість землетрусів.
У вузькій щілині перед ним кружляли ще якісь жінки, ще якісь чоловіки, і котресь, поточившись, причинило двері.
Сплативши рахунок, Степан схопив Зоську за руку й злякано прошепотів:
– Ходімо звідси!
Вона з жалем пригорнулась до нього:
– Мені так гарно тут…
Але він хутко вивів її на вулицю, де осінній морок невпинно зривався вітром і сочив холодними краплями.
IV
Проблема грошей набувала дедалі загрозливіших форм. Він був напередодні банкротства всього свого вбрання від кашкета до галош, що, послуживши йому півроку, починало виявляти ознаки страшного, хоч і природного занепаду, якого годі було вже приховати ретельним чищенням. Процес одягання, такий приємний йому колись, тепер у сущу муку обернувся, бо вранці наявніш, ніж будь-коли, показувалась руїна його білизни, крайнє зужиття черевиків та лихий блиск ліктів на піджаку, віщун майбутньої дірки.
Заходили перші місяці слизької київської зими, і не палити в кімнаті було вже зовсім незручно. Щоправда, він заклеїв вікно, дуже дбайливо й щиро, не минувши жодної зрадливої щілинки, але холод, здавалось, проходив крізь мури, і вранці хлопець передчасно прокидався, тремтячи, хоч клав на себе поверх заслуженої солдатської ковдри все своє майно, навіть подушку на ноги, сам голову притуливши на парі статистик, загорнутих у хамло. Злидні в хаті гнітили його й позбавляли енергії. Ввечері, коли не ходив з Зоською до кіно, він лягав на ліжко, силкуючись зігрітись та потішаючи себе надією обмислити яку тему до оповідання, але просто лежав з притоми та прикрості і часто одягнений засинав, уночі здивовано схоплюючись із гнітом на серці.