– Зосько! – скрикнув він захоплено. – Ти надзвичайна. Так би й зацілував тебе!
– Справді?
Вона таємниче додала:
– Ходімо на Шевченківський, там темно, ми поцілуємось.
Додому він вернувся зовсім спокійний. Зосьчин план йому страшенно подобався. В денних побаченнях із дівчиною, такою його серцю любою, побаченнях потайних, десь на чужому помешканні, він почував якусь суто міську романтику. Думка про них його самолюбству лестила і над іншими думками буяла, як солодкий спів.
В такі хвилини душевного затишку йому виникала потреба поприбирати в хаті, повиносити сміття, що звичайно залежувалось у кутку, переглянути білизну, як статечному господареві. Найменший безлад навколо дратував його, коли в голову йому заходила стрункість. Кінчивши впорядковувати хату, дізнав глибокої радості. Поскладав книжки рівними купками, обтер каламаря, застелив стола білим папером і сів коло нього спочити після хвальної праці.
І так розважав: молодості властивий порив, мрії про надзвичайні вчинки та славу, хоч із тисячі цього доходить звичайно один. Проте коли б показати юнакові зразу його дальшу правдиву долю, він прагнути перестав би, все послав би під три чорти й у босяки пішов би. Виходить, омани конче потрібні! Але досить зрозуміти, – як він це, наприклад, робить, – їхню істоту, щоб вони перестали турбувати.
Він почував і тішився мудрістю своїх міркувань. Треба жити, як усі живуть. Простим, звичайним життям – завести знайомих, ходити в гості, розважатись, читати газети й перекладні романи. Що більше потрібно? Кінець кінцем він проти інших ще й не зле влаштувався. З лекцій їсть він досить легкий хліб. Українізація триватиме ще років зо три, потім… поступить на посаду. Ні! Безперечно вчителюватиме тут, у місті, що зробити найлегше. Треба тільки мовні знання поглиблювати, справжнім спецом ставати. Він курив і в хмарах диму бачив свою спокійну прийдешність. От і вся справа.
За два дні об дванадцятій годині Степан вперше відбув міське побачення з Зоською. Зайшовши в невеличку кімнату, повиту збудним духом жіночого мешкання, напахчену від ужитку пудри й одеколону, він мимоволі схвилювався. Потім, вдихнувши кілька разів це хмільне повітря, почув себе легким і надзвичайно бадьорим. Хутко оглянувши хату, він побачив і Зоську, якої постать і обличчя цілком закриті були газетою, що вона читала, ніби й не чуючи його кроків. Тільки дві ніжки, взуті в тонкі панчохи, нерухомо звисали від колін додолу з-під краю темної сукні.
– Панно Зосю, – мовив він, жартуючи, поважним басом, – прошу до науки.
Вона мовчала. Тоді Степан, ніби крадучись, до неї підступив і зразу вирвав у неї з рук газету.
– Обережніш! – скрикнула вона.
Він на мить спинився, так давно не бачивши її роздягнену, тобто в самій сукні, без капелюха й пальто.
– Чого ти дивишся? – спитала вона. – Де ж книжки?
Він раптом схилився, оповиваючи її коліна.
– Зосько… Це ти?.. – шепотів він. – Зосько, ти моя?..
Трохи згодом Зоська сумовито казала:
– Ти швидко навчив мене, божественний.
Він був радий, дізнавши, що острахи за діяльність організму не мають йому жоднісінької підстави. Йому хотілось жартувати.
– Та що ж тут учити? – відповів він.
– Ти попсував мене, – вела вона. – Тепер я вже попсована.
– Сама винна, – сказав він. – Нащо було закриватись газетою?
Зоська махнула рукою.
– А, однаково. Ти щось хотів розказати мені?
– Я?
– Ти ж казав: сядеш коло мене й розкажеш.
Він згадав.
– Та то дурниця! Коли хочеш – розкажу.
Він умостився.
– Їй-бо, пусте! Ну, торік я був студентом…
– Знаю, – сказала Зоська.
– Я казав? І здуру почав писати оповідання…
– Знаю.
– Звідки? – здивувався Степан.
– Бо ти читав одне в інституті. На вечірці.
– Невже ти була?
– Я й квітку тобі кинула. Тільки ти не підняв.
– Це ти?! Любенька!
Він обійняв її, потопивши в поцілунках решту свого оповідання.
Розлучаючись із Зоською того дня, він подумав: «Сама доля звела нас. Це чудово».
Лекції їхні визначались точно: двічі на тиждень, середа й п'ятниця. Крім того, за окремою умовою вони мали ходити в кіно, на виставку та до театру.
Вернувшись після побачення додому, хлопець застав незвичайної форми конверт і в листі прочитав, що збірка його до друку ухвалена, головлітом дозволена, гонорару пропонується 350 крб., і договір до підписання при цьому додається.
Степан прочитав його й кинув на стіл. І збирався ж він того письменства здихатись, – так ні, само чіпляється!
«Знову морока», – подумав він.