Степан хапливо скинув капелюха й сів поруч до столика. Невідоме хвилювання, що прокинулось у ньому при зустрічі, тепер більшало, росло, сягало в далеку глибінь душі гарячою луною. Він дивився на товариша радісними, майже закоханими очима й з невимовною втіхою викривав йому на обличчі ті самі риси, ті самі рухи, ту саму посмішку й лагідність, що покинув давно тому й знайшов незмінні.
– Левко, який я радий, що побачив тебе, – сказав він. – І уявити не можеш, який радий! Ех, Левко, чуже тут усе – і люди, і життя.
– Життя? – обізвався Левко. – Смиканина тут, а не життя. А годують чим, ти подивися!
– Щодня це їм, – відповів Степан.
– Як котам дають.
Він засміявся, показуючи на порцію котлет. І його посмішка здавалась Степанові дотепною, міркування мудрими, вислови чарівними, поводження незрівнянним. І заздрість зайнялась у ньому до того, хто зумів не змінитись, лишитись тотожним через роки, разом із жалем за свої шляхи, за пориви, простування і їхню марність. Перед товаришем, зневаженим колись і забутим, він відчув сором шкідливого школяра, що примітив пильний погляд учителя.
– Як же ти живеш, Левко? – скрикнув він.
– Е, ти розказуй спочатку.
І хлопець розповів – коротко, блідо, вимушено про час, що від їхньої розлуки минув, згадав за свої оповідання, за посаду, не почуваючи ні в словах своїх, ні в подіях, що за ними стояли, жодного променя життєвої веселки.
– Ого, та ти цабе, – посміхнувся Левко. – Либонь, карбованців півтораста тягнеш?
– Приблизно. Крім гонорару. А от продав кілька місяців тому сценарій – півтори тисячі взяв.
Левко цмокнув.
– Сто бісів його матері, – промовив він.
Але в голосі його був тільки подив і жодних заздрощів. Потім інша думка звернула його увагу.
– Виходить, ти – український письменник? – серйозно спитав він.
– Виходить, – сумно посміхнувся Степан.
Левко замислився.
– Значить, і живі письменники є? – спитав він.
– А що?
– І є такий, як Шевченко?
– Такого немає.
Левко полегшено зітхнув, мов сучасна література не становила ще для нього нічого загрозливого.
Потім, не хапаючись, розповів про свої діла й плани. Інститут він кінчив і відбув рік практики на Носівській станції. Тепер приїхав одержати диплом й має рушати на Херсонщину, де дістав призначення на районового агронома.
– Аякже… отой учитель-латиніст, що ти жив у нього… що чаєм нас частував? – спитав Степан. І відчув турботну радість від цього дотику до минулого, що раптом ожило в ньому, ще туманне, мов досвітня мла, яку проріже зараз ясний промінь.
– Е, з ним погано, – засміявся Левко. – Зарізався, брат! Сам і ножа собі вигострив. Так і казав, що заріжеться, як філософ якийсь, а ми думали, що манячить. А він і доказав. Ну й мали клопоту.
– А жінка його?
– О, козир-бабуся, хоч і беззуба! Що вже зварити або спекти, так де й ресторанові. Вміли-таки їсти смачно буржуї. Я це думаю її з собою на Херсонщину брати…
– Ти не жонатий?..
– Ще. Вже як на службі оговтаюсь, тоді й кралю заведу. Або й так перебуду.
– Дивак ти! Що ж ти без жінки робитимеш у глушині?
– Полювання там добре, – сказав Левко. – Ну, й степ люблю.
Степ! А Степан його хіба не любить! Ясний, гарячий спогад повстав у ньому, спогад нерухомої ночі й заколисаних просторів, безмежності неба й землі, синьої тиші місячного сяйва. Лежати горілиць у траві, розкинувши руки, без шапки, босоніж, дивитись на золоте, блакитне, червоне, зеленаве мерехтіння зірок, розсипаних по небу чиєюсь доброю, могутньою рукою. І почувати ту руку в подихах повітря на обличчі, і заснути стомленому від споглядання далечини в таємному з нею злитті. А вранці за могилами сонце сходить, з червоного моря промінь – страшна, величезна брунька холодного вогню, розцвітаючи поволі пекучим колом.
Левко кінчив котлети й витер руки паперовою серветкою.
– Збираюся зараз ще в кіно сходити, – сказав він. – Люблю подивитись, як ото люди скачуть. Подумаєш тільки, з чого чоловік хліба не їсть! Може, вдвох ходімо?
– Ні, в мене справи, – сказав Степан.
На вулиці вони міцно поцілувались. Хлопець був схвильований.
– Пиши, Левко, з своєї Херсонщини, – сказав він.
– Та, мабуть, не буде про що, – відповів той. – Це вже ви, письменники, пишіть собі. А ми колись прочитаємо.
XIV
Восени в степу тривожно шамотить сухим гіллям кукурудза, – цілі поля рівних, жовтих стовбурів, ніби хтось, крадучись, розсуває її обвислий лист. Восени при шляхах розсипають насіння бур'яни, – високі зарослі незграбної лободи, молочаю, будяків, віниччя та нехворощі. Незграбні рослини восени, втративши зело. Восени вітри ходять раптові, непевні. Восени вітри нападисті й хитрі. Здивує і зникне. Рівчаки в степу провалюються зненацька вглиб, розкриваючи глиняні нутрощі. На дні купчиться дереза, а в ній гади, комашня й мільйони ящірок. Безліч шляхів у степу, доріг і стежок. Перехрещені, кривулясті, колінкуваті. Ніби навмисне наплутано їх там, щоб ходити й блукати без краю. І хочеться в степ іти. Хочеться звернути на бічну стежку. Куди вона? Поволі йдеш у степу, і дивно, коли дійшов до місця. Шляхи є западисті, людину ховають, а стежки в'ються горбами, могилами, женуть навпростець по нивах та баштанах. І ламається під ногами шелестка стерня.