Це, повторюю, була, між іншим, побутова дрібничка, не варта серйозної уваги, бо сварилися ми день у день разів п'ять-шість, коли говорили на такі гострі теми. Я занотовую цю дрібничку тому, щоб колись намалювати образ Клєнцова, як носія великодержавного шовінізму.
Пізніше, коли Фавст спав поруч мене, йому на світанку, розповідав, снилися сади у білому цвіту і зелене Поділля… «Весна, – казав, – часто сниться мені».
Ми тлумачили ті сни його так, що швидко Фавстові ходити за плугом, швидко йому боронити поле, бо коли сниться тобі щось зелене, то річ ясна – жити будеш. І село, казав, снилося: тліло в диму, наміткою білою з вишневого цвіту вкривалося, а коли додивлятися до тієї намітки, то пахло йому – рілля, заполона на пар; вона пахла, здавалося, торішнім гноєм… І птиця у високому небі кричала.
– Такий сон, – говорив мені Фавст. – Що він має визначати?..
Я, пам'ятаю, не відповів тоді Фавстові, бо з цікавістю прислухався до розмови Маламета з паном Яцьківським:
– У тибє болит зуб, – говорив Маламет, – я ничево, не протестую… Пусть, у каждого своя болезнь. Но когда в меня острый колит, когда с меня кровь капает, когда… и ты ругаешь. Я, как я должен?..
– Кумедія, їй-богу, – щиро, по-селянському, сказав мені Фавст: – Мені такий сон миленний наснився, а вони – за парашу гризуться…
…– Поднимайсь.
У глухих коридорах свистять вартові, брязкають ключами, а прославлений на всю тюрму Сторожук благословляє матюком Христа і нас усіх… Заспана камера встає, кидає жужмом постіль по кутках і, прокашлюючись, стає по-військовому у дві лави, був такий звичай – висотати з арештанта дух протесту, звести його бодай до образу Конончука, що давно вже втратив образ людський.
Декілька слів про Конончука.
Це – темне і вбоге село, село, яке підписує собі акти обвинувачення трьома хрестиками, а вже пізніше, в тюрмі, падає додолу на коліна, коли побачить кришку хліба; нужа на такому Конончукові така велика і плідна, що здається іноді, ніби його тіло навмисне засіяно висівками – вошами; тіло схоже на рябе мило… Коли пройде вранішня повірка – завжди коротка і занадто вже ділова – Конончук сідає, як каже Клєнцов, «читати газету»: «бльондинки» впилися йому в тіло, і треба довго шарувати Конончукові свої кістки товстою мужицькою сорочкою, щоб примусити тих «бльондинок» падати й сипаться на поміст…
Висівки сиплються – така нужа!
Обличчя у Фавста кривиться, мов у дитини, – він от-от, здається, розплачеться; важко зітхає, журно хитає головою і, допомагаючи Конончукові, бере одну «бльондинку» за лапки, кладе її на поміст і дико б'є черевиком.
– Отак її треба! – приказує Фавст: – Ех, Конончук, Конончук! Твоя «бльондинка», видно, не з Бельведеру? Бачиш, вона не ляскає під черевиком, як пана Яцьківського воша. То воша, можна сказати, інтелігентна, панська воша… Правда, господин поручик?
Після такої репліки, а головне – такого безцеремонного і різкого запитання з боку Фавста до Клєнцова, – у мене великий сумнів, що Фавст – незрячий гречкосій… Хто він такий?
(Мотив цей розробити).
Клєнцов польською мовою (він сидів у польських тюрмах, де дають з патронату білий хліб, вряди-годи масло, каву, а книжок – професорська, мовляв, бібліотека) гне матюки і пильно, з ненавистю й підозрою, дивиться у вічі Фавстові.
– Жаль-жаль, – говорить Клєнцов, – що тебе не посадовили до блатних… Жаль, там би одразу бандитський дух вивіявся…
Фавст щиро сміється:
– Що мені блатні,– каже він, – адже там скрізь – ми, а не ви… Офіцера зустріти, та ще офіцера з лейбиком – другий табак, Клєнцов. Справді, як вони, варвари, тримають вас невинно п'ятий місяць?.. Це ж, погодьтеся, некультурно, ая…
…Хто такий Фавст? У мене більше ніяких сумнівів, що це не такий уже звичайний собі дядюшка з далекого Поділля.
На цьому місці межи Фавстом і Клєнцовим, як пишуть деякі галичани, завжди розпочинається лайка, але сьогодні обійшлися обидва без неї; правда, Клєнцов устиг все-таки огризнутися:
– Пять месяцев, господин Фауст, это еще не трепка, а ты… ты определенно пойдешь в земельный комитет спасать самостийную…
– Сволоч ти! – коротко ругнув Фавст. Але наш похмурий, вічно заляканий карцерами й карами староста зупинив короткою лайкою обох і, обвівши очима по всіх кутках камери, наказав ставати в ряди – у дві лави: надходила чергова візитація тюремного начальства – повірка по-старому й по-новому.
Ще далеко до камери було чути дзвін острогів – дзінь, дзінь… Блискучі кавалерійські остроги носив, як відомо було нам, начальник корпусу № 6 – прищуватий, синьо-гнідий якийся на виду, цинічно-нахабний – Бейзер (євреї-арештанти дали йому прізвище – зла собака); він завжди, коли тільки одвідував нашу камеру, дивився в першу чергу на вбоге Конончукове лахміття – кривив з огидою обличчя так, ніби він побачив кубло гадів, а не постіль Конончукову.