– Пусти мене, я піду запру двері, щоб хтось не нагодився.
І він, уловивши у цих словах дівочу згоду на ввесь його парубочий ненасит, розвів руки і сів. Панна Варка, не оглядаючися, вискочила в сіни, потупотіла ґанком і з'явилася надворі перед вікном і відчинила його.
– Я вас обдурила, аби страшне не сподіялося. На сполох кричати не буду. Але знайте, що кожна мить пробування вашого у келії може привести або чергову черницю, або саму ігуменію. І я можу стати найнещаснішою душею на цілий світ. Краще тікати крізь вікно, бо через сіни живе ігуменія, – заговорила пошепки і кваплячися панна Варка. – Із усього я догадуюся, що ви з батьком зв'язані якоюсь страшною і таємною справою, про яку ні люди, ні я не знаю. І знати не хочу. І думаю, що Пронь гірший від вас обох. І що він так само, як і ви, чужий моїй душі. Через те ідіть собі за цю високу ограду на свої стежки бурхливого світу, а мене облиште по цей бік неї, між стриженою акацією на куценькій стежці, яка веде із келії в церкву, а з церкви в келію. І я щодня молитимуся за свою, за вашу і за батькову душу. Прощайте.
І швидко вернулася на ґанок. Якби над головою в Лундика враз тріснула стеля і сволок, то не зробили б такого враження, як ті слова. І він, вставши з ліжка, помалу підійшов до вікна і переплигнув лутку. Надворі на мить зупинився, аби отямитися і знайти над оградою верх знайомої липи. Але, помітивши на ґанку чорну постать панни Варки, сказав таким голосом, неначе до тієї зірки, що між мільйонами зірок найдальша і від земної планети, і від його серця, або неначе до кісток тієї черниці, що перша була похована на монастирському кладовищі:
– Щиро дякую!
І рівною ходою зашелестів крізь стрижену акацію під ограду і там, підскочивши, вхопився гілляки. І, піднявшися на руках, перекинув ноги на мури. Потім, випроставшися, сів на них і скочив на той бік. І чути було, як пошуміла висока трава від хлопцевих кроків. І затихла, злившися з передранковою тишею Лебединського лісу. Ще не встиг загальний спокій встаткуватися по той бік і по цей бік мурів, як на безгоміннім ґанку малої келії заговорила панна Варка. Неначе тим подіям, що тільки що відбулися, повстала луна, повна туги. Спочатку голос був тихий і докірливий, а потім перейшов майже у повне гучання розпуки і нарешті зваги, справленої тільки на одну путь:
– То це він справді пішов ображений, нещасний. А я залишилася ще самотнішою, ніж мені здавалося. І він покине шматок моєї коси десь у лісі на дорозі, аби довіку не згадати тієї, що не вміє бути чулою і розумілою, що в щирому хлопцеві добачає тільки харциза. І я, дитина отого життя, що шумить за мурами, мушу забувати світ у міру того, як одсихатиму від його материнської зеленої галузки? І муситиму тлумити незрозумілими мені уставами і молоде чуття, і свою ще дитячу думку. Вранці молитися, вдень – молитися і перед вечором – молитися. А ввечері сповідатися. І коли вночі прокинуся, то знов ставати навколішки і творити молитви, що під ними, неначе під холодними гострими крижаками, моє серце сходило кров'ю і, знесилюючися, не давало ні думки, ні навіть розпачливого почуття туги за радісним Божим світом? І все робити хоч і під доглядом доброї матушки Карташової, але для того, аби мені згодом стати такою, як ікона, твердою та холодною і поточеною червоточиною. Страшнішою, ніж трухляві дошки, не вжиті на домовину і складені десь у монастирському льоху? Господи милосердний! А я аж тремчу його вхопити устами, руками, і ногами стиснути хлоп'ячі коліна, і втягти його в своє лоно під саме серце. Ох ні, не маю я сили тут бути. Я побіжу. Я дожену його. Я скажу йому: на, візьми мене, і обніми, і тисни, доки не зломиться моя спина, неначе молоденька вишенька. І коли я після цього ще живою лишуся, то буду твоєю полюбовницею і дружиною. Зроблю тебе учителем, аби ти служив Україні. А я буду догоджати тобі, моєму любому і моєму на цілий світ єдиному панові. І я тебе доглядатиму і годуватиму, аби був дужий, неначе той молодий кінь, якого прийшли ловити на пасовисько, щоб надіти перший раз гнуздечку. Я тебе доглядатиму і годуватиму, аби щохвилини мав думки чіткі і ясні, неначе степові птахи на вранішнім та безхмарнім небі, І, Господи милосердний, прости мені, бо я не від Тебе тікаю, а від домовини з живими людьми.
І скочила панна Варка з ґанку, і поки обходила келію, то йшла тільки швидкою ходою. А як порівнялася з першим хрестом на кладовищі, то рушила бігти проз його так, неначе незапечатана душа.
І після цього, через хвилин п'ять, почувся за оградою монастирською серед Лебединського лісу пронизливий жіночий поклик: