Це частина духовної кризи, про яку ви говорили?
Це лише мій коментар. Духовна природа реальності споконвіку була головною турботою людини, і досить скоро це не зміниться. Уявлення про те, що все просто матеріальне, здається, нас не влаштовує.
І вас це влаштовує?
У цьому і заковика, правда?
Ви виросли в Лос-Анджелесі?
Так, ми жили там, поки моя мама не померла. Ну. Вона, власне, померла в Теннессі.
Ви пам’ятаєте Лос-Аламос?
Так, звісно.
Скільки вам було років, коли ви звідти поїхали?
Одинадцять.
Одинадцять?
Так.
Як там було?
У Лос-Аламосі?
Так.
Під час війни там було досить примітивно. Мабуть, у них було вісім тисяч вогнегасників і п’ять ванн. І всюди багнюка. Я переважно пам’ятаю те, як люди розмовляли у нас удома до третьої години ночі.
І ви не спали до третьої години?
Так. У будинку пахло парфумами і сигаретним димом. Було чутно дзенькіт келихів. Я лежала і слухала, поки не йшов останній гість.
Ви ж не розуміли, про що вони говорили.
Я зрозуміла, що мені треба дізнатися, про що вони говорять.
А ви пам’ятаєте свої найперші думки?
То були просто думки.
Не певен, що вас розумію.
Я розуміла, що перебуваю в місці, де залишуся надовго, і що я маю в цьому розібратися. Що все залежало від того, чи я зрозумію, де я перебуваю. Річ не в тому, що я думала, що зможу опинитися в іншому місці. Світ як абсолют не викликав у мене сумнівів. Але я мала з’ясувати, що це таке.
Це все через страх?
Так.
Швидка відповідь.
Діти — боязкі створіння.
Скільки вам було років, коли ви відкрили для себе математику?
Напевно, пам’ятати я навчилася пізніше. Спочатку я займалася музикою. У мене був ідеальний слух. І є. Пізніше, гадаю, я почала бачити світ як такий, що не піддається моєму опису. Але музика завжди здавалася винятком з усього. Вона здавалася священною. Автономною. Цілком самодостатньою і всебічно цілісною. Якби ви захотіли описати її як трансцендентну, ми могли б поговорити про трансцендентність, але, мабуть, далеко не зайдемо. У мене була сильна синестезія, і я думала, що якщо музика характеризується власною внутрішньою реальністю — кольором і смаком — і лише дрібка людей можуть її розпізнати, то, мабуть, вона має й інші атрибути, які ще не були визначені. Те, що все це суб’єктивно, аж ніяк не означає, що воно є витвором уяви. У мене не дуже добре виходить, так?
Я ж іще слухаю.
Якщо, так би мовити, розтягнути музичний твір, то з подовженням тону буде блякнути колір. І гадки не маю, з чим це пов’язати.
Звідки ж береться музика?
Ніхто цього не знає. Платонівська теорія музики лише затуманює картину. Музика складається з кількох дуже простих правил. І все ж правда, що їх ніхто не розробляв. Ці правила. Самі по собі ноти насправді нічого не означають. Але як конкретне розташування цих нот може так глибоко впливати на наші емоції, залишається незбагненною загадкою. Музика — це не мова. Вона не посилається на щось поза собою. Якщо заманеться, можна назвати ноти літерами алфавіту, але це нічого не змінює. Дивно, але ноти — не абстракція. Чи музика, якою ми її знаємо, є повнотою? В якому сенсі? Чи є типи на кшталт мажору та мінору, які ми ще не відкрили? Здається малоймовірним, правда? Але багато чого видається малоймовірним до того, як воно з’являється. І що означають ці категорії? Звідки вони з’явилися? Що означає, що існує два відтінки синього? Як це сприймається оком? Якщо музика існувала до нас, то для кого вона була? Шопенгауер десь каже, що якби зник увесь усесвіт, то залишилася б тільки музика.
Досить сміливо. Невже він у це вірив?
Мабуть, ні.
А ви?
Думаю, він просто намагався встановити її примат. Музики. Як трансцендентного явища? Чогось, що може існувати саме по собі?
А щось може взагалі існувати саме по собі?
Логічно, що ні. Якби простір містив лише одну сутність, то цієї сутності там не було б. Бо нічого б не виправдовувало її існування.
Я не розумію.
Неважливо. Це все одно класичний світ.
Відколи вас усе це хвилює?
Не знаю. Я не знаю, що таке пам’ять. Це по-перше. Одна з проблем полягає в тому, що кожен спогад — це спогад про попередній спогад. Ми не пам’ятаємо обставин, за яких виник наявний спогад. Як це сталося? Ми пам’ятаємо лише те, що пам’ятаємо. І тільки найновіші спогади.
Не певен, що я вас розумію.
Коли я перейшла до середньої школи, то насамперед пішла до бібліотеки. Це була кімнатка зі столом і, можливо, тисячею книжок. Може, й менше. Але серед них був том Джорджа Берклі. Я не знаю, що він там робив. Мабуть, тому, що Берклі був єпископом. Ну. Майже напевно тому, що Берклі був єпископом. Але я тоді сіла на підлогу і прочитала його «Пробу до нової теорії зору». І це змінило моє життя. Вперше я зрозуміла, що видимий світ перебуває у нас у голові. По суті, весь світ. Я не захопилася його теологічними спекуляціями, але фізіологія не підлягала сумніву. Я просиділа там дуже довго. Просто даючи цьому всотатися. Важко було уникнути відчуття, що видимий світ — це витвір істот, наділених очима, призначеними для цього творення. Він створений не з нічого, а з чогось, чия об’єктивна реальність назавжди непізнавана. Кант. І це не той випадок, коли ми можемо перевірити реальність видимого світу, простягнувши руку і доторкнувшись до нього. Наприклад. Як він може мати суперечливу реальність? Якби у нас були органи чуття, які суперечили б одне одному, нас би тут узагалі не було.