Гадаю, мені треба буде це обдумати. А поки мушу сказати, що, як ви повинні знати, інші люди доходять до такого ж усвідомлення про те, де, власне, перебуває видимий світ — у зоровій корі на противагу зовнішньому світу, — не втрачаючи при цьому відчуття реальності цього світу.
Усе було не так просто. За дверима виявився світ, який чекав на свій час десять мільйонів років. Коли я підвелася з підлоги бібліотеки, то вже була іншою людиною.
Ви почуваєтеся самотньо у світі?
Так. А ви ні?
Ні. Не знаю. Ці естрадники, які почали з являтися у вашій кімнаті. Вони є частиною цього світу?
Я не знаю. Одна з теорій полягала в тому, що їхньою метою було радше відхилитися від цього світу.
Одна з теорій?
Саме так.
Що ще?
З чого почати?
З самого початку.
На початку було слово.
Але ви в це не вірите.
Серед іншого, я зрозуміла, що світ розвивався незліченні мільярди років у цілковитій темряві й цілковитій тиші, і це відбувалося зовсім не так, як ми собі уявляємо. На початку завжди нічого не було. Наднові вибухали в тиші. У цілковитій темряві. Зірки, швидкі комети. У кращому разі все можна вважати хіба буттям. Чорні вогні. Як пекельний вогонь. Тиша. Небуття. Ніч. Чорні сонця, що ганяються за планетами у всесвіті, де концепція простору була безглуздою через відсутність кінця. Через відсутність будь-якої концепції, якій його можна було б протиставити. Знову ж таки питання про природу цієї реальності, позбавленої будь-яких свідчень. І так було доти, доки перша жива істота, наділена зором, не погодилася закарбувати всесвіт у своєму примітивному тремтливому сенсоріумі, а тоді додати до нього штрихи кольору, руху і пам’яті. Розуміння цього за одну ніч зробило мене соліпсисткою, якою я до певної міри залишаюся й досі.
Скільки вам тоді було?
Дванадцять.
Ви так і не закінчили школу?
Ні, я отримала стипендію в Чиказькому університеті, спакувала валізи й поїхала. Сьогодні аж дивно, якою я тоді була безтурботною. Бабуся відвезла мене на автовокзал у Ноксвіллі. Вона плакала, і коли автобус «Ґрейгаунд» рушив, я зрозуміла, що вона думала, ніби більше ніколи мене не побачить.
У вас сумне обличчя, коли ви про це говорите.
Бо мені сумно, коли я про це говорю.
У вас були друзі в школі?
Один-два. Діти, на яких ніхто не звертав уваги.
А ви хотіли мати друзів?
Так. Я просто не знала, як їх завести. Я думала, що, може, коли я піду до університету, така можливість з’явиться.
І вона з’явилася?
Я завела кількох друзів. Але я все одно не була аж такою товариською. У мене не дуже добре виходило. Я не любила вечірки і не любила, коли до мене підкатували.
Підкатували? Тобто залицялися?
Так.
Ви цікавилися хлопцями?
Мене цікавив один хлопець. Але без взаємності.
Чому? Він же не був геєм?
Ні. Проблема полягала в іншому.
Він був старший?
Вони всі були старші за мене. Не в цьому проблема.
А в чому ж?
В чомусь іншому.
Гаразд. Що сталося з вашими так званими знайомими, коли ви вступили до університету?
Вони з’явилися десь через два тижні. Приїхали автобусом.
Ви справді вірите, що вони приїхали автобусом?
Я справді вірю, що вони приїхали автобусом.
Гаразд. Ви коли-небудь говорили з Малюком про ці проблеми?
Говорила.
Я так розумію, не зробивши ніяких висновків?
Так.
Звісно, тут і не могло бути висновків. Ви вважаєте Малюка своїм другом?
Зрештою, він і був моїм єдиним другом. А потім їх не стало. Але для мене став шоком той день, коли я зрозуміла, що сумувала б за ним, якби його не було в моєму житті. Що ви пишете?