Це є у списку?
А чому б і ні?
Я завжди вважала, що для того, щоб займатися психіатрією, треба самому бути трохи неврівноваженим. Якщо наше сприйняття психічно хворих людей надто клінічне, то ми опиняємося в невигідному становищі. Водночас не можна ж бути просто намаханим.
Ви завжди так думали?
Так.
А зараз?
Який сенс у цьому питанні?
Ви, мабуть, знаєте їх краще за мене.
Не знаю. Я наче не бачила, щоб ви тусувалися з купою мозкоправів. Та, зрештою, я не знаю, з ким ви тусуєтеся.
Гадаю, для мене пацієнти таки цікавіші за лікарів.
Для мене теж.
Ви не вважаєте наукою те, чим ми займаємося?
Ні. Здається, лікарі здебільшого уникають нейронаук. Копирсатися там з ліхтарем і блокнотом мозковими борознами? Борозенками? Легко зрозуміти чому. Якби психоз був лише збоєм у роботі синапсів, чому б тоді ми просто не обмежилися фоновим шумом? Але ж ні. Ми опиняємося в ретельно створеному і досить чіткому світі, якого раніше не бачили. Хто за це все відповідальний? Хто там бігає і під’єднує дроти, що звисають, у нові і незвичні способи? І навіщо він це робить? За яким алгоритмом? Чому ми взагалі підозрюємо, що такий алгоритм існує?
І гадки не маю.
Лікарі не беруть до уваги ретельність, з якою складається світ божевільного. Світ, який у власній уяві вони беруть під сумнів, хоча це зовсім не так. Душоправ оминає межі божевілля так само, як священник гріх. Застряг на порозі власних уповноважень. Скривившись, досліджує реальність, якої не існує. Душоправний народ. Поставте ще одне запитання. Придумайте теорію. Ворог вашої справи — відчай. Смерть. Як і в реальному світі. Зараз ви мені не вірите.
Я просто слухаю.
Шістнадцять хвилин.
Шукаєте спосіб їх заповнити?
Ні. Я можу зупинитися, коли забажаю.
Так можемо ми всі.
Прозвучало дуже схоже на Чосера. Так можемо ми всі.
А ви не вважаєте, що терапевт має багато можливостей для зцілення пацієнта?
Я думаю так само, як думає більшість людей. Що ліки — це догляд, а не теорія. Завоюймо світ добром. Може навіть виявитися, що зрештою всі наші проблеми духовні. Хай яким замріяним лунатиком був Карл Юнґ, я думаю, що в цьому він мав рацію. І не забуваймо, що в німецькій мові немає різниці між розумом і душею. Що стосується закладу, то виникає відчуття, ніби таке місце, як «Стелла Маріс», спроєктували, ретельно продумавши. Просто не було відомо, хто сюди потрапить. Я думаю, що догляд тут досить добрий, але він, як і скрізь, не встигає за потребами. Стільки часу спливло, і тут навіть цегла отруєна. Ми маємо ліки, але не можемо вилікувати. Місця, які прихистили надзвичайні страждання, або згорять ущент, або будуть перетворені на храми.
Усі ваші переконання такі похмурі?
Я не думаю, що вони похмурі. Я думаю, що вони просто реалістичні. Психічна хвороба — це хвороба. А як ще це назвати? Але це хвороба, пов’язана з органом, який цілком міг би належати марсіанам, враховуючи те, як мало ми його розуміємо. Аномальна поведінка — то, мабуть, мантра. Вона приховує більше, ніж виявляє. Одна з проблем для терапевта полягає в тому, що пацієнт може не хотіти лікуватися. Скажіть мені, лікарю, якою я тоді буду?
А у божевільного є почуття справедливості?
Ви серйозно? Він кипить від гніву. Його найбільше турбує несправедливість. По очах бачу, що ви починаєте нудьгувати.
Ні, все гаразд. Ви ніколи не дивитеся на годинник, так?
Мені це не потрібно.
І як у нас справи? З погляду часу.
Яка чудова думка. Погляд часу. У нас ще чотирнадцять хвилин. Дні довгі, але роки короткі.
А у вашому житті був етап, який можна охарактеризувати як нестабільний, але який не має нічого спільного з… як їх? Кумпанами?
Дайте я подумаю, чи можу я це перефразувати.
Звісно.
Зроблю це безкоштовно. Я весь час божевільна чи тільки тоді, коли поруч мої маленькі друзі?
Гаразд.
Я не знаю, що це означає. Я не думаю, що Малюка не існує, коли я його не бачу. Як приклад. Квантово-механічний Малюк. Можливо, нам варто рухатися далі.
Гаразд. Що ще важливого про вас я не знаю?
Це з підручника?
Я так не думаю.
Я лесбійка.
Я так не думаю.
Звідки вам знати?
Я просто знаю. Ви фліртуєте зі мною. Для початку.
Думаєте, що ви мені подобаєтеся?
Так. Я сказав би, так.
Ну. Перепрошую. Річ зовсім не у флірті.
А в чому?
Можливо, просто в тому, що в моєму житті нікого немає. Це прийняття того, що те, з чим я попрощаюся, ніколи не попрощається зі мною.
Ви говорили з бабусею про брата?
Так. Я мала їй розповісти.