Як ви думаєте, є щось спільне між самогубцями? Якийсь спільний менталітет?
Так. Їм не подобається тут перебувати.
Що ж.
Я граюся в розумницю. Бо я не в найкращому гуморі. Впевнена, ви це помітили.
Хочете зробити паузу?
Усе гаразд.
Добре.
Я припускаю, що, якщо світ — це наш конструкт, то обговорювати його крізь призму його ж автономії буде непевною справою. Це сприйняття, і тому я не знаю, що б означало, що він має власне життя. Я б сказала, що у нього його немає. У нього є наше життя. А потім немає.
Ви щось подібне говорили раніше?
Гадаю, так.
Іншим терапевтам?
Так.
Як вони відреагували?
Ніяк.
І що ви тоді зробили?
Не знаю. Вряди-годи я сміялася.
Але ж ви казали це серйозно?
Так.
А вони що на це?
Ви й самі знаєте.
Вони це записали?
Так.
І що вони записали?
Хто знає? У пацієнтки, ймовірно, гебефренія. Хай там як, усе це стало менше мене турбувати. Я не могла сприймати їх серйозно.
Чому це стало менше вас турбувати?
Через більші турботи.
Я ніколи не знаю, наскільки серйозно ставитися до таких зауважень.
Я знаю.
Коли ви приймали антипсихотики, відвідини припинилися?
Відвідини?
Так.
Звучить як релігійний досвід.
Перепрошую.
Твердження про те, що препарати можуть перебудувати світ на щось на кшталт об’єктивної реальності, є таким же безпідставним, як і сама об’єктивна реальність. Думаю, тоді я сказала, що у мене не більше причин вірити в змінений препаратами стан розуму, ніж у незмінений.
І ви б не хотіли спробувати інші ліки?
Ви вже питали.
Гаразд. А якщо хтось увійшов би до кімнати, коли там був Малюк, чи побачив би він його?
І це теж. Мабуть, ні.
Але це не точно?
Не знаю.
Якби вони приймали препарат реальності, як і всі ми, то, думаю, ні.
Мабуть, ні.
Хочете зробити перерву?
Так. Може, покуримо?
Чому ні.
У вас немає з собою?
Ні.
Ви зберігаєте сигарети в нижній шухляді? Щоб ніхто не міг їх узяти?
Дотепер щастило.
Дякую. А попільничку ви принесли?
Так. Ви можете забрати їх із собою, якщо хочете.
Та ні, не треба. Я не затятий курець.
Розслабляє?
Не знаю. Можливо, це неправильно.
Справді?
Так.
Скільки вам було років, коли ви викурили свою першу сигарету?
Три.
Неправда.
Так. Але не набагато більше. Я вкрала у дядька сигарету з пачки, що лежала на журнальному столику, взяла на кухні сірники, пішла до коптильні й закурила. Мені було десь шість.
Вам стало погано?
Пам’ятаю, що голова йшла обертом. Але я подумала, що якщо це роблять дорослі, то має бути причина.
Щось мені підказує, що такий погляд проіснував недовго.
Я не думаю, що більшість дітей серйозно замислюються над тим, що одного дня вони стануть дорослими. І що вони будуть виглядати саме так.
А ви замислювалися?
Так.
І?
Я не бачила виходу з цього.
Коли ви вперше подумали про можливість самогубства?
Серйозно подумала?
Серйозно подумали.
Можливо, я навіть не знаю, що це означає. Коли я була молодшою — років десять, одинадцять — я побачила такий собі сон наяву, який мене дуже налякав. А потім я зрозуміла, що це і не яв, і не сон. А щось інше. У мене не було підстав вірити, ніби те, що я бачила, не існувало, і якщо ця реальність була для нас невідомою, це робило її не менш загрозливою, а навпаки.
І про що був сон? Чи видіння, чи що воно?
Я дивилася на світ крізь щось схоже на вічко у дверях, за якими біля брами стояла варта, і я знала, що за цією брамою було щось жахливе, що мало наді мною владу.
Щось жахливе?
Так. Буття. Присутність. І що пошуки притулку і завіту серед нас були лише для того, щоб уникнути цього зловісного, якого ми нескінченно боялися, хоча нічого про нього не знали.
Скільки вам тоді було років?
Десять. Гадаю, десять.
Це видіння у вас ще повторювалося?
Ні. Там більше не було на що дивитися. Вартові брами побачили мене і почали жестикулювати між собою, а потім стало зовсім темно, і я більше ніколи його не бачила. Я назвала його Архатроном.
Цю присутність за брамою?
Цю присутність за брамою.
Приховану від очей?
Так.
І нічого не змінюється?
Нічого не змінюється. Хотіла б я, щоб це був сон, від якого можна прокинутися. Хотіла б я мати можливість його забути, але не можу. Хотіла б я бути такою, як раніше, але вже ніколи не буду.