Що ще?
Це все. Всім відомо, що самогубство завжди доступне. Не так багато людей роблять цей вибір. Ніцше каже, що це може допомогти пережити чимало поганих ночей. Сама ідея. Але лише для небагатьох. Люди дуже прив’язані до свого життя.
Але не всі.
Ні.
Спробуємо зайти з іншого боку.
Обережно на повороті.
У вас ніколи не виникало відчуття, що Малюка і його партнерів призначили бути біля вас?
Призначили?
Так.
Хто?
Не знаю. Можливо, це якось пов’язано з питанням, чи є у них інші клієнти.
Можете поцікавитися цими клієнтами. Розмістіть оголошення в рубриці знайомств.
Гадаю, мене просто вражає те, що така добре описана постать, як Малюк, має щось на кшталт портфоліо. Я досі й гадки не маю, що ви про нього думаєте. Мозок, мабуть, витрачає багацько енергії, щоб створити такий конструкт. Що й казати вже про його старанну підтримку впродовж багатьох років. Що, на вашу думку, варте таких витрат?
Не знаю. Лажа, скажіть?
Ну. Щось таке.
Для того, щоб вести з вами таку розмову — будь-яку розмову, гадаю, — мені доводиться йти на низку поступок не лише вашому світогляду, а й конкретній формі світу, яку ви бачите з вашого місця в ньому. Я можу собі це дозволити. Але проблема в тому, що для вас це ніколи не було питанням світогляду. І вас ніколи не турбує той факт, що ви цілком нормально обговорюєте доволі специфічні речі. Можливо, все полягає у вашій наївності? Ви можете відповісти: Добре, а як інакше ми могли б їх обговорювати? Але коли йдеться про химери, хіба ми не стаємо за визначенням на хиткий ґрунт? Мені досить рано спало на думку, що Малюк з’явився не для того, щоб щось надати, а для того, щоб щось тримати на відстані. І при цьому вся справа підводиться під рубрику єдиної реальності, яка залишається недосяжною. Уночі я прокидаюся у своїй кімнаті й лежу, слухаючи тишу. Ви питаєте, де вони. А я не знаю, де вони. Але не можна сказати, що їх ніде немає. Ніде, як ніщо, потребує підтвердження свого існування свідком, якого воно не може забезпечити за власним визначенням. Ви не хотіли б визнавати, що ці істоти мають власну волю, але якщо вони не мають чогось на кшталт автономії, то в якому сенсі ми можемо сказати, що вони існують? Я не маю сили змусити їх з’явитися чи зібрати речі й піти. Я не говорю від їхнього імені, не стежу за їхньою гігієною чи гардеробом. Я сказала, що вони не відрізняються від живих істот, але правда полягає в тому, що їхня реальність набагато більше вражає. Не лише Малюка, а всіх їх. Їхні рухи, їхня мова, їхні кольори, складки їхнього одягу. В них немає нічого казкового. Усе це не дуже допомагає, так? Ну, люди не слухають божевільних. Поки ті не скажуть щось смішне.
Думаєте, я вас слухаю?
Ваша класична божевільна. Ви вже питали мене раніше.
І як ви раніше відповіли?
Дайте я загашу.
Ось.
Дякую. Ви молодчина. А тепер ваше запитання.
Що він тримає на відстані?
Малюк?
Малюк.
Не думаю, що тут є проста відповідь. Якщо світ сам по собі — це жахіття, то нічого не можна виправити, і можна лише захистити себе від його споглядання.
Як це може допомогти? Я не розумію.
Вибачте. Але більше мені додати нічого.
Ви прокидаєтеся і знаєте, що вони десь там. Ці істоти. Але ваше пояснення звучить трохи філософськи. Якщо це взагалі пояснення.
Знаю. Можете просто запитати, що химери роблять у свій вихідний.
Так. Можна. Берклі досі є частиною вашого життя?
Усе в моєму житті є частиною мого життя. Я не можу дозволити собі розкіш щось забути. Десь до восьми чи дев’яти років я не усвідомлювала, що все зникає. Коли люди казали, що вони чогось не пам’ятають, я думала, ніби це означає, що вони не хочуть про це говорити. Там, де я живу, нічого не зникає. Практично все, що сталося, здебільшого досі зі мною.
Хіба це не просто питання міри? Ми всі здебільшого є скупченням спогадів.
Знаю. Це непевна справа. Гадаю, я довіряю своїй пам’яті про події переважно через докази моєї здатності запам’ятовувати. Але чи вони однакові? Рядки вірша не мають іншої сутності, крім власної, але історичні події — включно з нашою особистою історією — не мають сутності взагалі. Їхня матеріальність зникла безслідно. З власного досвіду я знаю, що люди з поганою пам’яттю так само ймовірно, як і будь-хто інший, мають рацію.
Мабуть, ваш світ натепер переповнений.
Так. Та не все є бажаним. Треба бути обережною з тим, що у нього впускаєш. Та я б не стала нічого змінювати. Я ніколи не втечу від Платона. Чи Канта. Вітґенштайна я вважаю таким собі сучасником. Однокурсником. У Гуссерля я закохалася. Він був математиком, тому я йому довіряла. Він був професором у Фрайбурзі, і там прийняв до своїх класів молодого студента на ім’я Мартін Гайдеґґер, став його вчителем і наставником, а потім прийшли нацисти і сказали, що Гуссерля треба звільнити, бо він єврей, а Гайдеґґер відповів, мовляв, так, це правильно. Тоді Гуссерль забрав свої речі зі столу, пішов додому, сів і заплакав, а потім помер, і Гайдеґґер зайняв його місце. Тож, гадаю, нам лишається таке питання: якщо людська порядність не є основою філософського дослідження, то в чому його сенс? Вітґенштайн мучився над станом своєї душі все життя. Здається, це питання ніколи не спадало на думку Гайдеґґеру. Як це я стала консультанткою?