Не знаю. Можливо, ви б добре справилися з цією роботою.
Напевно, ні. Гадаю, мені довелося б сказати людям, що я не хочу чути про їхнє занудне повсякденне життя, тож нумо одразу перейдімо до снів.
Ми так і робимо?
Переходимо до снів?
Я не знаю.
Поговоримо більше про сни?
Ми ще не закінчили.
Гадаю, ні. Але вона хитра маленька сучка. Кожне друге її слово, безсумнівно, брехня. І як це ми від слова «збочити» утворили слово «збочений»? О котрій обід?
Гадаю, опівдні. Дозвольте мені запитати вас дещо. Якщо вас відкинув цей чоловік, чому ви не могли просто жити своїм життям? Скільки вам тоді було? Дванадцять?
Так, дванадцятирічна шльондра.
Навряд чи.
Я просто кажу, що була хтивою дівчинкою.
Ви були сексуально активною?
Ні. Звісно, ні. Але в мені було щось таке, чого я не приймала. Іноді треба пережити досвід дезорієнтації, щоб вирвати себе з дрімоти.
Я так розумію, у вас був такий досвід?
Був.
Чи не могли б ви розповісти мені про це?
Це прозвучить банально.
Гаразд.
Це було в шкільному коридорі між уроками.
У середній школі?
Так. Мене зупинив старшокласник і попросив розвернутися. Він був капітаном баскетбольної команди, і всі вважали його найкрутішим хлопцем у всій школі. Він тримав у руці аркуш і ручку, покрутив пальцем у повітрі й сказав мені: Позич мені свою спину. Поруч з ним стояла дівчина і дивилася на нас, тож я розвернулася, а він приклав папірець до моєї спини і щось на ньому написав. Я не знала, що саме. Можливо, просто підписав. Не знаю. Можливо, він знав, що робить. Тобто він же міг використати стіну. Або дверцята шафи. Але я розвернулася, а він щось написав на моїй спині, і я заплющила очі. Це було надзвичайно чуттєво. Спочатку я подумала, що це просто тремтіння, як коли хтось проводить пальцями по твоїй спині. Але це було щось більше. Я відчувала, що він пише щось мені. Я також відчувала на собі погляд цієї дівчини. Раптом їй стало цікаво. Їй було, мабуть, років шістнадцять. Коли він закінчив, то подякував мені, я розплющила очі, і вони пішли коридором.
І все?
Усе. Так.
Я не дуже розумію, що ви намагаєтеся мені сказати.
Я знаю.
Ви сказали, що це було чуттєво.
Так.
А сексуально?
Так. Дуже.
І що ви тоді усвідомили?
Я усвідомила, що безнадійно закохана, і вже деякий час. Що моє життя вирішене. Поки я не дивилася, так би мовити. Нічого незвичного.
І це все?
І це все.
Вам було дванадцять років.
Так.
І ви мені не скажете, хто був той чоловік?
Ні.
Звідки ви знали, що полюбили? Перепрошую за мій скептицизм.
А хіба можна не знати? Тільки в його присутності я відчувала спокій. Якщо «спокій» — правильне слово. Я знала, що завжди його кохатиму. Попри всі небесні закони. І що ніколи не покохаю нікого іншого.
Так воно і сталося.
Так. Так і сталося.
Але він не любив вас?
Він дуже мене любив.
Що ж. Тепер я не розумію.
Я знаю.
Мабуть, річ була у різниці у віці? Нічого іншого я не можу придумати.
Я ніколи не вважала це проблемою. Я подумала, що ми можемо почекати рік, якщо йому так буде зручніше. Навіть два роки.
Це все ще мало, щоб він не потрапив до в’язниці.
Наступного літа ми часто бачилися. І влітку по тому.
Вам уже було тринадцять.
Тоді вже чотирнадцять. Я думала, що якщо віддамся йому душею і тілом, він візьме мене без застережень. Але ні.
Ні?
Тож куди ж нам із цим далі? Чого ми можемо прагнути?
Припускаю, що запасного варіанта не могло бути.
Якщо ви не маєте на увазі смерть.
Ні.
Я розумію, ви не надто хочете визнавати, що цей конкретний випадок може бути важко відкинути як шкільну закоханість. Я завжди вимагала особливих привілеїв і винятків. Я дечого не мала просто тому, що не знайшла нікого, кому могла б це пояснити. Але позбавлення, яке вимагає від нас вибрати, що відкинути — наше минуле чи наше майбутнє, — це надто складно. Тож я запитую: з чого б ви почали знову? Що ви й запропонували. Або як. Або, що важливіше, чому?