Я сіла і все обдумала.
Жодних несподіванок.
Я переглянула фізіологію такого вчинку. Вийшло не дуже обнадійливо.
Хочете поговорити про це?
Звісно. Якого біса.
У нас ще є час.
Що ж. Насамперед розумієш, що паніка, яка супроводжує задуху, атавістична. Вона така ж стара, як і сам мозок, і з нею нічого не вдієш. Ми можемо думати, що наберемося хоробрості опанувати її, але не вийде. Вона повністю переважає розум. У цьому в нас багато спільного зі щурами. Можна сказати, що страх падіння теж примітивний, але альпіністи, які падали, вірячи, що на них чекає смерть, усі як один заявляли, що відчували спокій і прийняття. Чому так відбувається?
Я не знаю.
Думаю, тому, що не потрібно ухвалювати жодного рішення.
Рішення?
Так. Якщо ми тонемо, то якоїсь миті треба ухвалити рішення вдихнути воду й померти. Ми можемо думати, що хтось інший вирішить це за нас, але якщо ми не можемо протриматися без дихання ще одну секунду, то можемо протриматись мілісекунду. І, звісно, це не вибір, а рішення. Його треба ухвалити, щоб убити себе. І нічого подібного у разі смертельного падіння. У фільмах це теж не так показують. Ніякого махання ногами чи криків. З нас знімається будь-яка відповідальність. Ми не відчуваємо жодної відповідальності. Ми поквиталися. Ви впевнені, що хочете продовжувати ці хворобливі розмови?
Залежить від вас.
Що ж. У мене виникла ідея орендувати човен. Я сиділа у сосновому лісі над озером і споглядала неймовірно прозору воду, яку сприймала як плюс. Нікому ж не хочеться потонути в каламутній воді. Люди повинні це враховувати. Я бачила, як сиджу в човні зі складеними веслами. Якоїсь миті я б востаннє роззирнулася. На мені був би товстий шкіряний ремінь і величезний висячий замок з будівельного магазину, і я пристібнулася б до ланцюга від якоря за допомогою ременя, від чого його товщина подвоїлася б там, де він пройшов крізь пряжку. Заклацнути замок і кинути ключ у воду. Можна кілька разів змахнути веслами. Мені не хотілося, щоб усе закінчилося шкрябанням по дну в пошуках ключа. Востаннє роззираєшся, піднімаєш якір на коліна, перекидаєш ноги за борт і відпливаєш у вічність. Справа миті. Справа всього життя.
Але ви цього не зробили.
Не зробила. По-перше, глибина в східній частині озера — десь п’ятсот метрів, і вода нестерпно холодна. Сталося б кілька речей, про які не думаєш. Бо якби подумали, вас би там від початку не було. Або наприкінці. Коли ви йдете на дно, легені починають стискатися. На глибині триста метрів вони будуть завбільшки з тенісний м’ячик. Ви намагаєтеся прочистити закладені вуха, і це боляче. Барабанні перетинки, найімовірніше, луснуть, і це справді буде боляче. Існує методика нагнітання повітря через євстахієву трубу, але повітря для цього у вас уже не буде. Тож ви тонете у своєму тонкому ланцюжку бульбашок. Гори віддаляються. Сонце віддаляється разом із розмальованим корпусом човна. І світ. Серцебиття сповільнюється до цокання. Зануртеся досить глибоко, і воно повністю зупиниться. Кров відринає від кінцівок, збираючись у легенях. Але найбільша проблема ще попереду. Повітря закінчиться ще до того, як ви опуститеся на дно. Навіть з майже 30-кілограмовим якорем — з важчим я не впораюсь — час усе одно незадовільний. Зі швидкістю двадцять кілометрів на годину — що досить швидко — ви занурюєтеся на триста метрів за хвилину. В обраних обставинах одного вдиху навряд чи вистачить на хвилину. Навіть якщо ви перед тим дихали прискорено. Шок, стрес, холод, зменшення запасу повітря візьмуть своє. Хай там як, до дна вам добрих дві хвилини, а може, й усі чотири-п’ять. Ви не зможете зручно всістися на дні озера.
Зручно?
Звісно. Тому що там принаймні можна нарешті кинути клятий якір.
Вам подобалося все це обдумувати?
А чому б і ні? Зрештою, проблеми — це завжди весело.
Я не завжди можу зрозуміти, коли ви говорите серйозно.
Я знаю. У будь-якому разі за цих обставин ви вже кинули якір, і вас тягне за пояс у воді, від якої мерзне мозок. Навряд чи ви залишитеся притомними, але насправді це не має значення. Коли ви нарешті припиняєте щурячу боротьбу і вдихаєте воду — пекучо-крижану — то відчуваєте біль, який перевершує навіть агонію. Можливо, він відволікатиме від душевних страждань через те, що ви скоїли, не знаю. Пригадайте біль у легенях, коли захекалися після пробіжки у холодну зимову днину. Ви дихаєте швидше, аніж легені встигають зігріти повітря. Це боляче. А тепер помножте це на бозна-скільки разів. Вміст тепла у воді порівняно з вмістом тепла в повітрі. І воно не мине. Бо легені не встигають зігрівати воду, яку вони ввібрали. Гадаю, ми говоримо про агонію, яка просто зашкалює. Про таке ніхто ніколи не розповідав. І це назавжди. Ваше назавжди.