Саме тому романи місцями перетворюються, по суті, на нон-фікшн з персонажами, які діють на різних літературно-символічних рівнях. І найдивніші частини «Пасажира» — розмови Алісії з її нав’язливим «персонажем», «квантово-механічним» Малюком, уявним і єдиним справжнім другом. Хоч, як вона сумовито зазначає в «Стеллі Маріс»: «І все ж другом, мабуть, має бути той, до кого можна доторкнутися».
Стартова сюжетно-екзистенційна позиція головних героя і героїні обох романів схожа: брат переживає смерть сестри (самогубство Алісії описано на першій сторінці «Пасажира»), сестра переживає ймовірну смерть брата (в «Стеллі Маріс» вона каже: «А в мого брата мертвий мозок, і я в божевільні»). Оскільки розмова сестри з психіатром відбувається в 1972 році, ми, на відміну від Алісії, знаємо, що брат таки уникне смерті, тоді як Алісія свою поступово наблизить, позбавляючи себе речей, які насправді її в житті підтримують. Утім, вона чудово розуміє, що все намарно: «Можливо, це наш забобон, що якщо ми просто відмовимося від того, що нам подобається, то світ не забере того, що ми по-справжньому любимо. Що, звісно, дурниця. Світ знає, що ми любимо». А точніше — кого, бо ж дилогія про взаємне, але неможливе кохання брата і сестри, про бажання мати дітей і лише два поцілунки. Проте інцест як такий мало цікавить Кормака Маккарті, адже його він уже описував з усіма натуралістичними подробицями в романах «Зовнішня пітьма» (1968) і «Дитя Господнє» (1974), тож в останній дилогії на перший план виходить його психологічна і навіть філософська складова.
Із цим пов’язаний і інший провідний лейтмотив двох текстів — відсутність дому. Бо ж старий родинний дім Вестернів «зрівняли із землею бульдозерами, щоб побудувати завод зі збагачення ядерного палива», а нового родинного «гнізда» Алісія і Боббі так і не побудували з вищезазначених причин. В одному з епізодів, коли Боббі живе на пляжі, він намагається рятувати птахів, які навесні сідали на пісок, не маючи сил летіти, і відчуває з ними певну спорідненість: «Їх можна було підбирати на піску і відчувати, як вони тріпочуть у долонях. Їхні крихітні серця калатали, й оченята заплющувалися. Він ходив по пляжу з ліхтариком усю ніч, відлякуючи хижаків, і ближче до світанку заснув поміж них на піску. Це ніяк не потурбувало цих пасажирів». Персонажі дилогії — вічні пасажири, пасивні спостерігачі того, як руйнується їхнє життя, а якщо ж вони й намагаються діяти — то обирають утечу від життя й у смерть.
Так Алісія тікає з Італії, щоб не вирішувати, чи треба вимкнути систему життєзабезпечення брата, який лежить у комі після автотрощі. Боббі ж тікає від себе, стаючи у чомусь тим єдиним таємничим пасажиром, який лишається живим після катастрофи. Для обох «божевілля» — це почасти свідомий вибір, плата за геніальність, яка, зрештою, теж винна в їхній самотності. Не дивно, що і «компаньйони-кумпани» («cohorts-horts» в оригіналі), зрештою, стають спільною «галюцинацією», свідченням їхнього folie à deux. І роль Медеї, яку грає для брата 13-річна Алісія в сукні, зшитої з простирадла, і з короною з жимолості на голові, теж додає вагомі смислові нюанси до їхнього безумства на двох.
Дилогія Маккарті — передусім про втрату і те, чи можна її пережити. І якщо так, то якою ціною. Після смерті сестри Боббі неприкаяно сновигає під водою і по землі, закінчуючи умовно над землею — у старому млині на іспанському острові. Відданість брата своєму душевному болю навіть викликає захват у його друга Джона Шеддана: «Попри випадкову в’їдливість, я змушений сказати, що завжди мимоволі захоплювався тим, як ти підніс свій траур на таку висоту. Піднесення скорботи до рівня, що перевершує те, що вона оплакує. Ні, Сквайре. Вислухай мене. Це ідея втрати. Вона охоплює клас усіх можливих втрат. Це наш первісний страх, і ти можеш списати на нього все, що забажаєш. Він не вторгається у твоє життя. Він завжди там. Очікуючи на твою поблажливість. Очікуючи на твою поступку. Та однаково я відчуваю, що недооцінив тебе. Як виокремити твою історію серед інших. Можна не сумніватися, що радість не має такої колективної сфери, як смуток. Не можна бути впевненим, що щастя іншої людини схоже на твоє. Але коли йдеться про колективну сферу болю, тут мало сумнівів. Але якщо ми шукаємо не суть, Сквайре, що ми тоді шукаємо? І нехай буде по-твоєму, що ми не можемо відкрити таке, не поставивши свою печатку. Я навіть віддам тобі належне, що, можливо, у тебе на руках гірші карти. Але послухай, Сквайре. Якщо суть речі непевна, її форма навряд чи може претендувати на більшу вагу. Уся реальність — втрата, а всі втрати вічні. Іншого немає. І та реальність, яку ми шукаємо, має насамперед включати нас самих. А що ми є? Десять відсотків біології і дев’яносто — нічних побрехеньок».