Якщо у Кларенса і виник якийсь сумнів у правдивості всього вислуханого, то він розвіявся, як тільки його очі зустрілися з спокійним і владним поглядом його супутника. Він забув навіть про невдачу, що спіткала його, як шукача золота. Приємно було відчувати теплоту і піклування нового друга. Почалося їхнє знайомство з незвичайного для Кларенса приливу відвертості, тепер же в серці хлопчика ворухнулося більш глибоке почуття, поєднане з вдячністю, і він знову став стриманішим.
В Оленячий Млин вони прибули якраз вчасно, встигли навіть перекусити до того, як під'їхала поштова карета. Кларенс помітив, що всі, кого вони зустрічали, ставилися до Фліна, незважаючи на його грубу зовнішність і зношений одяг, з пошаною, до якої домішувався страх. Без будь-яких заперечень їм було відведено два найкращих місця в кареті, а на гордовито-недбале запрошення Фліна випити з ним всі жваво відгукнулись, в тому числі і два досить вишукано одягнених пасажири, що весь час трималися осторонь.
Надзвичайна популярність друга тішила самолюбство Кларенса, він не без задоволення ловив на собі запитливі погляди пасажирів, а свідомість того, що він у близьких стосунках з такою поважною особою, сповнювала його дитяче серце гордістю.
Опівдні другого дня вони висадилися з поштової карети, і Флін пояснив Кларенсові, що звідси вони знову поїдуть верхи. На перший погляд здавалося неможливим дістати пару верхових коней у цьому глухому селищі, де зійшли тільки вони вдвох, але досить було кучеру поштової карети шепнути кілька слів станційному наглядачеві, як через кілька хвилин їм подали пару баских мустангів. І знову, як і всюди, та ж сама атмосфера упередженості, таємничості…
Протягом наступних двох днів вони весь час їхали верхи, зупиняючись на ніч у знайомих Фліна, на околиці якого-небудь міста, і вирушаючи ще до світанку знову в дорогу.
Якби Кларенс був більш досвідченим і не таким наївним, він звернув би увагу на ту обставину, що Флін навмисно уникав людних шляхів і екіпажів. Перемінивши знову коней, вони весь другий день скакали дикими лісами і хвилястими преріями. Але довірливий Кларенс лише милувався природою, радіючи від щирого серця всьому новому. Безмежні поля дикого вівса, усіяні дивовижними квітами схили гір, незаймана краса і свіжість лісів, вкрита мохом земля, по якій не ступала людська нога — все це радісно хвилювало і захоплювало Кларенса.
Тут у пригоді стали його гострий зір, і слух, і вміння орієнтуватися в лісі. Непохитне почуття відстані, вміння розуміти позначки і різні прикмети природи, знайомі лише птахам, звірам і небагатьом людям, знадобилися зараз Кларенсові і його супутникові, який виявився менш досвідченим в таких справах. Під час цієї частини їх подорожі, вожаком фактично був Кларенс.
Флін, який протягом останніх двох днів був мовчазним і настороженим, пильно стежив за Кларенсом, і тільки схвально кивав головою.
— Тут ти почуваєш себе, як риба в воді, хлопче, — сказав він якось Кларенсу, — а от серед людей і міського життя ти пасеш задніх.
Наступна ночівля принесла Кларенсу несподіванку. Як звичайно, пізно ввечері вони в'їхали в якесь місто і зупинилися у одного з приятелів Фліна, що мешкав у квартирі, розташованій над картярським салоном, як про те свідчили звуки, що долинали знизу.
Другого ранку Кларенс прокинувся пізно; спустившись до конюшні, готовий знову вирушити в дорогу, він дуже здивувався, побачивши на другому коні не Фліна, а якогось добре одягненого, вродливого незнайомого. Але що це — знайома усмішка, знайомі слова: «Ну, хлопче, — на коня!» Кларенс пильніше придивляється до незнайомця. Та це ж Флін, поголений, без бороди й вусів, коротко підстрижений, в чудесному чорному костюмі.
— Не впізнав? — запитав Флін.
— Не впізнав, аж поки ви не заговорили, — відповів Кларенс.
— Тим краще, — серйозно промовив його друг і пришпорив коня.
Ідучи вулицями міста, Кларенс, який звик уже до бородатого обличчя свого друга, відчував неясний страх. Обриси рота і підборіддя, які хлопцеві добре було видно в профіль, були грізні, суворі й трохи похмурі. Ці риси здавалися Кларенсові знайомими, з ними була пов'язана якась сумна історія, вони йому когось нагадували, але кого саме — хлопець зараз не міг сказати.
А втім, задумливі очі дивилися ласкаво. І якби Кларенс більше звик до цього нового обличчя, він, певно, полюбив би його. Але це був перший і останній день, коли хлопець бачив його, бо надвечір того ж таки дня, після шаленої скачки по курних дорогах, вони прибули на місце.