— Біжімо, Кларенс, біжімо!
І вони побігли ще швидше.
На перехресті вони звернули за ріг і зупинилися, щоб перевести дух.
— Ти не з уроку втекла, Сюзі? — запитав Кларенс з тривогою в голосі.
— Уроки вже майже закінчувалися. Я трошки раніше вибігла, щоб випередити дівчат, — сказала вона, поправляючи волосся і капелюшок, що збився набік. — Ти розумієш, Кларенс, — поблажливо пояснила вона тоном старшої віком, — до мене приїхала мама, вона вже цілий тиждень живе в готелі. Мене відпускають до неї щовечора. Тільки разом зі мною ходять двоє-троє дівчат, і з нами сестра. А сьогодні я вийшла трохи раніше за них, щоб побачити тебе.
— Але… — почав Кларенс.
— Не хвилюйся, все в порядку. Дівчата знають про все, і вони допомогли мені. Вони вийдуть не раніше ніж за півгодини, а про мене скажуть, що я просто побігла вперед. Поки вони дійдуть до готелю, я вже — буду там. Розумієш?
— Розумію, — не зовсім впевнено сказав Кларенс.
— А тим часом ми поїмо морозива. Ходімо. Тут, недалеко від готелю, є чудесна кондитерська. У мене є гроші, — швидко додала Сюзі, помітивши, що він трохи зам'явся.
— Гроші і в мене є, — сказав, злегка почервонівши, Кларенс. — Ходімо!
Вона пустила його руку, розгладила плаття, і вони пішли, не поспішаючи.
— Але, — знову почав Кларенс, намагаючись розповісти своїй супутниці, що він зараз також має деяку силу і становище, — я зараз навчаюся в коледжі. Патер Собрієнте — мій друг, він чимало дозволяє мені такого, чого не дозволяє іншим, я певен, що, коли він дізнається, що ми з тобою друзі дитинства, то домовиться з вашою ігуменею, — а вони, до речі, знайомі, — і ми зможемо бачитися, коли захочемо.
— Який же ти дурненький, — вигукнула Сюзі. — Тепер, коли ми вже…
— Що ми вже?
— … коли ми вже стали дорослими? — і Сюзі метнула синю блискавку з-під крислатого капелюшка. — Ти не можеш собі уявити, які вони суворі, коли йдеться про молодого джентльмена. О Кларенс, коли б вони знали, що ми вдвох з тобою… — багатозначний погляд синіх очей закінчив фразу.
Задоволений і водночас збентежений Кларенс дивився прямо перед собою і почував, що червоніє.
— Ти знаєш, Мері Роджерс, — продовжувала Сюзі, — та, що йшла поруч зі мною, подумала, що ти дорослий іспанець та ще й якийсь вельможа. А, як на твою думку, я виросла? — раптом запитала вона. — Ну, скажи, Кларенс, скажи; — В голосі її зазвучали знайомі йому з дитинства владно-нетерплячі нотки. — Невже я не виросла?
— Звичайно, ще й як виросла!
— А що ти скажеш про моє плаття? Гарненьке? У мене є ще краще, спереду геть усе в мереживі. Та й це не погане. Правда?
Кларенс погодився, що і плаття і його гарненька власниця — чудесні. Він так і сказав про це Сюзі. Після цього дівчина, згадавши раптом, що вони на вулиці в присутності сторонніх, стала серйозною, опустила руки і пішла трохи осторонь від Кларенса.
Так вони дійшли до кондитерської.
— Займи столик в куточку, Кларенс, — сказала Сюзі пошепки, — щоб нас не помітили. Ми замовимо полуничне морозиво, бо лимонне і ванільне тут дуже погане.
Вони сіли в глибині залу, в ніші, схожій на альтанку, нагадуючи пишно вбраних пастуха і пастушку. Настало ніякове мовчання, але продовжувалося воно недовго.
Сюзі поспішила заговорити легко й невимушено:
— Ти собі не уявляєш, який у нас шум піднявся, коли ми дізналися, що нашого вчителя французької мови звільнили. Дівчата з нашого класу вважають, що це страшенно несправедливо.
Оце й усе, що вона могла йому сказати після чотирьох років розлуки.
Кларенс був пригнічений, але, як завжди, сам не знаходив слів.
Нарешті Кларенс щось пригадав. Зробивши над собою зусилля, він промовив, підносячи до рота ложечку:
— Сюзі, ти й зараз любиш млинці так, як і раніше?
— О, звичайно, — відповіла вона, сміючись, — але нам їх не дають.
— А Моз (чорний пойнтер, який завжди гавкав, коли Сюзі співала) і зараз співає з тобою?
— Його вже давно немає, — байдуже сказала Сюзі. — Зате у мене зараз є ньюфаундленд і спанієль, і чорний поні.
Захопившись, вона стала перераховувати все, що належало їй особисто, а потім почала вихваляти своїх названих батьків. Слова «тато», «мама» з незвичайною легкістю злітали з її уст, пам'ять про покійних батька й матір, очевидно, не турбувала її. З її слів стало ясно, що Пейтони дуже багаті, що, крім володінь на півдні, у них є ранчо в Санта Клара і будинок в Сан-Франціско.
У Сюзі, як і в більшості дітей, найсильнішими враженнями були останні. Марно намагався Кларенс захопити її спогадами про минуле.