Його не дуже тривожили її сумніви щодо можливості їх майбутніх зустрічей, не турбували його (на жаль!) і зміни в її характері та поведінці, скоріше вони надавали їй ще більшої привабливості і чарівності.
І все ж з болем у серці Кларенс відчував, що ця зустріч воскресила в ньому давній страх, невиразну тривогу, почуття кривди — все те, що затьмарювало його дитячі роки. А йому ж здавалося, що він поховав їх в Ель Рефюджіо чотири роки тому!
Кілька слів про його батька, що випадково злетіли з уст Сюзі, недовір'я, з яким поставився містер Пейтон до всього, що хлопець свого часу розповідав йому про себе, пробудили в ньому підозріння, чого й слід було чекати від допитливого п'ятнадцятирічного юнака. Можливо, ключ до цієї загадки криється в поведінці його батька?
Пригадуючи цей випадок трохи згодом, Кларенс зрозумів, що це було скоріше передчуттям близького майбутнього, ніж спогадом про минуле.
РОЗДІЛ XI
Коли він повернувся до коледжу, уже сутеніло. В коридорі він зустрів одного з наставників. Ні про що не питаючи, вчитель серйозно, але так лагідно відповів на привітання Кларенса, що той здивувався.
Хлопець одразу ж попрямував до патера Собрієнте, щоб доповісти про своє прибуття. Відчинивши двері, Кларенс побачив у затишному кабінеті настоятеля кількох вихователів, які, як йому здалося, трохи розгубилися, коли він появився на порозі.
Кларенс хотів повернути назад, але патер Собрієнте, обвівши багатозначним поглядом присутніх, закінчив нараду і покликав хлопця до себе.
Зніяковілий і трохи збентежений, з якимсь важким передчуттям, Кларенс почав розповідати про свою зустріч з Сюзі, про те, що він чекає від патера Собрієнте доброї поради і допомоги. Це йому спало на думку викликати Сюзі на побачення, і він визнає за собою цю провину.
Старий зазирнув у його щирі очі, і на його задумливому обличчі з'явилася співчутлива усмішка.
— А я якраз думав про те, щоб відпустити тебе на кілька днів до дона Хуана Робінсона (Кларенса дуже неприємно вразило те, що патер Собрієнте замінив звичайне «твій кузен» повним титулом), але про це ми поговоримо пізніше. Сідай, сину мій. Я зараз вільний. Трохи поговоримо. Отець Педро каже, що ти досяг значних успіхів у перекладі. Це добре, сину мій, дуже добре.
Обличчя Кларенса прояснилося від задоволення. Почуття тривоги почало розвіюватися.
— Ти перекладаєш цілком вільно. Чудесно! Зараз у мене якраз є час, покажи мені свою майстерність. Згода? Я буду ходити по кімнаті і диктувати тобі моєю ламаною англійською мовою, а ти сідай за стіл і будеш відразу перекладати на добірну іспанську мову. Це буде для нас і приємно і корисно.
Хлопець усміхнувся. Добрий патер Собрієнте любив такі педагогічні витівки.
Кларенс сів за стіл, поклав перед собою аркуш паперу і взяв перо. Патер Собрієнте важкими, але безшумними кроками міряв кімнату. Потім добрий патер заклав солідну понюшку табаки, прочистив ніс і, на превеликий подив свого вихованця, почав урочисто і грізно, наче проповідь:
— Сказано, що гріхи батьків падають на їхніх дітей. Деякі легковажні люди в цьому суєтному світі вважають цей закон несправедливим і жорстоким. Сліпі й нерозважливі! Бо хіба ми не знаємо, що засліплена владою марнославна людина, яка рискує накликати кару на себе і вважає це за геройство, рано чи пізно опиниться перед лицем невблаганного правосуддя, і приречені будуть на страждання також близькі його серцю люди, і не зможе він відвернути цю кару від них. Чи допоможе його гордий дух і зарозумілість цим невинним, але ославленим істотам, яких чекає бідність, хвороби, самотність? Уявімо собі, Кларенс…
— Пробачте, сер? — сказав Кларенс, відірвавшись на мить від писання.
— Я хочу сказати, — продовжував патер, тихенько кашлянувши, — уявімо собі батька, людину одчайдушну, свавільну, яка зневажає всі закони, божі і людські, і вірить лише в те, що зветься «честю», людину, яка покладається лише на свою хоробрість і на знання людських слабостей… Уявімо собі чоловіка кровожерного і жорстокого, картяра за професією, що перебуває поза законом і відлучений від церкви, що заради невгамовної пристрасті зрікся своїх друзів і сім'ї — дружини, про яку мав піклуватися, і сина, якого мав виховувати і навчати. Тепер уявімо спадщину, яку він залишив по собі своєму чадові — ганьбу і презирство. Він не передав синові навіть своєї несамовитої вдачі, що було б справедливою відплатою за гріхи батька. Якими повинні бути почуття такого батька!
Він замовк. Добра, м'яка рука патера лягла на плече Кларенса. Старий нагнувся і став нашвидку переглядати написане.