Наступного дня вранці дружина Махна вирушає потягом до Москви, щоб звідти дістатися до Джамбула. В столиці відвідує музей революції й дивиться на старих знайомих. Климент Ворошилов, з яким вона сиділа при столі, коли той приїхав до Гуляйполя вручати Махнові орден. Олександра Коллонтай, емансипована жінка, дружина Дибенка. Окулярник Антонов-Овсієнко, автор дуже прихильного рапорту про досягнення революційного Гуляйполя. І Фрунзе, який у Криму вбив ножа у спину своїм махновським союзникам. Галина потім розповідала Віктору Яланському, що почувалася в Музеї, «як живий експонат».
Олена в першу мить не впізнає матір, коли та влітку 1954 року перепиняє її на вулиці в Джамбулі. Разом їм трохи легше, хоч минуле постійно лежить тінню на їхньому житті. Олена закінчує технікум, а у віці сорока дев’яти років здобуває вищу освіту (вона спеціалізується на гідромеліорації). У 1961 році Галина нарешті стає повноправною громадянкою СРСР, отримує внутрішній паспорт і право на житло. Ордер їй видають через десять років. На той момент їй сімдесят п’ять і жити вже залишається небагато.
1976 року вона на місяць приїжджає до Гуляйполя й зупиняється у Віктора Яланського. Відвідує знайомі місця і старих знайомих. Яланський ночами записує з нею багатогодинні розмови. Після від’їзду вони продовжують листуватись. Галина помирає 1978 року. Через одинадцять років разом із дочкою її реабілітують. Після смерті матері Олена Міхненко потрапляє до лікарні з інсультом. Відтоді вона не може розмовляти і використовує папір та олівець, щоб порозумітися з оточенням. Народжена у в’язниці Люся, що ціле життя спокутувала чужі провини, помирає бездітною 1992 року.
Більшовицькі вороги Батька в основному загинули насильницькою смертю. Частина першорядних командирів періоду громадянської війни була знищена під час великої чистки. Павло Дибенко впродовж кільканадцяти років займав високі посади в Червоній Армії. У 1937 році він входив до складу трибуналу, який судив групу воєначальників з Михайлом Тухачевським на чолі. За рік він сам був звинувачений в антирадянській змові й розстріляний. Михайло Фрунзе помер від ускладнень після операції, яку йому зробили 1925 року. Не виключено, що руку до цього доклав Сталін. Троцький пожив довше, але тільки тому, що 1929 року був висланий з Росії. 1940 року його у власному будинку в Мексиці вбив льодорубом агент НКВС.
Натомість білогвардійські командири переважно помирали природною смертю в еміґрації. Вранґель мешкав якийсь час у Сербії, пізніше переїхав до Брюсселя, де помер від запалення легень 1928 року. Денікін усунувся від політики й присвятив себе публіцистиці. Він по черзі мешкав в Англії, Бельгії, Угорщині та Франції, де пережив війну. Ціною співпраці з фашистами він встояв перед спокусою повернення на батьківщину, а 1945 року уникнув депортації до СРСР і виїхав до Сполучених Штатів, де помер через два роки.
Чимало білогвардійців не продемонстрували такої розсудливості й далекоглядності. Переважили туга за залишеними в Росії родинами, прагнення побачити батьківщину чи ненависть до більшовиків. З німцями, серед інших, спів-працював генерал Шкуро, який міжвоєнні роки провів, як і Махно, в Парижі. Аж до початку війни він працював у цирку вольтижером. Пізніше, разом із донським отаманом Петром Красновим, Шкуро брав участь у формуванні казацьких підрозділів СС. Під кінець війни він дослужився до звання ґруппен-фюрера й отримав право носити німецьку форму з відповідними погонами. Найімовірніше Шкуро не брав уча-сті в бойових діях своїх підрозділів, що займалися головним чином боротьбою з югославськими партизанами. Схоплений 1945 року в Австрії, він був виданий совєтам англійцями. Два роки по тому його повісили в Москві за зраду батьківщини.
А якою була доля махновців, котрі залишилися в Радянському Союзі? Тих, хто не склав зброї, виловили й постріляли впродовж кількох місяців. Амністованих на деякий час залишили в спокої. І вони, сповнені вдячності, перетворилися з войовничих анархістів на слухняних послідовників комунізму. Ці — все ще молоді — люди створили сім’ї, робили кар’єри. Одні витіснили з пам’яті той факт, що вони воювали під чорними знаменами. Інші не втрачали пильності, жили десь на узбіччі, не піднімаючи високо голови.
Згадали і про перших, і про других. Віктора Білаша звільнили з ув’язнення 1923 року. Спочатку він працював у Харкові, потім разом із дружиною і дітьми перебрався до Краснодара. Однієї грудневої ночі 1937 року його забрали з дому. Дружині Анастасії дали зрозуміти, що час почати нове життя. Вона спакувала речі, забрала дітей і вже наступного дня була в дорозі до Гуляйполя. Як з’ясував багато років потому син Олександр, батько був розстріляний через місяць після арешту. Найімовірніше його тіло спочиває на дні Азовського моря — так ховали в Єйську жертв великої чистки.