Повздовж спини стегозавра, від голови й до хвоста, тягнувся подвійний ряд величезних — до одного метра у поперечнику — трикутних щитів. На хвості стегозавр носив чотири гострі мечі — довгі кістяні шпичаки. Це страшна зброя! Ударом хвоста стегозавр прохромлював свого ворога наскрізь.
Однак від кого такий грізний захист: і шпичаки на спині, і мечі на хвості? Хто насмілювався нападати на дракона-мечоносця? Адже навіть лева цей ящір міг би розчавити, мов те кошеня.
Тиранозавр-рекс був найстрахітливішим хижаком, яких знав світ. Його розміри: висота — п'ять, довжина — чотирнадцять метрів! Метрові щелепи тиранозавра озброєні сотнями гострих і великих, схожих на ножі, зубів. Одним ударом своїх страшних зубів тиранозавр-рекс запрошки розпанахав би черево слона, а носорога міг би понести у пащі.
Бігав тиранозавр на двох задніх ногах. Його величезні лаписька відміряли гігантські кроки: чотири метри завдовжки! Отже, він легко міг переступити через слона середніх розмірів! Поява тиранозавра жахала стародавніх мешканців нашої планети. Від його зубів багато ящерів сховалися у своїй закостенілій шкірі, як у бліндажі.
Страхітливі чудовиська водилися і в океані. А над хвилями стародавнього моря, ніби чайки і альбатроси, літали численні крилаті створіння. І це теж були ящери! Одні — ростом не більші за дрозда, інші мало чим поступалися перед драконом святого Георгія.
Найнезвичайніший крилатий ящір — птеранодон. Він мав беззубу голову завдовжки близько метра, з гребенем-кермом на потилиці. Кості черепа тонкі, як папір; крила у птеранодона величезні — розмах крил його досягає восьми метрів! — а невеликий тулуб підвішено під ними, наче мотор на гігантському літальному апараті. Майже все життя птеранодон проводив у повітрі, ширяючи над поверхнею моря, і опускався на скелі лише тоді, коли відкладав яйця.
Минуло вже понад шістдесят мільйонів років, як останній птеранодон пролетів над хвилями океану. На Землі настало велике вимирання ящерів. Ніколи ще смерть не мала такого багатого ужинку. Нові тварини-ссавці почали завойовувати планету, витісняючи звідусюди неоковирних «драконів».
Останній з них вимер більш як за шістдесят мільйонів років до того часу, коли християнські попи перетворили Персея на святого Георгія — ватажка усіх драконоборців.
ВІДБИТКИ ПАЛЬЦІВ ПРАВЕДНОГО НОЯ
Якийсь доісторичний дракон, що блукав пляжами нині зниклих морів, полишив на скам'янілому піску такі дивні сліди, що завдяки їм мало не попав у святі праведники.
1824 року в Англії, поблизу міста Тарпорлі, робітники старих каменярень знайшли на гладеньких плитах пісковику чіткі відбитки… людських долонь. Положення пальців, їх пропорції — все як у людини. Тільки за розміром більші та кінчики пальців тонші. Великий палець надто відстовбурчився вбік. Перед відбитком величезної руки видно слід маленької, мабуть, дитячої ручки.
Пішов поголос, що то сліди сатани, який, спускаючись каменярнею в пекло, випалив їх на камінні, чіпляючися своїми вогненними лаписьками. «Гіпотеза» не оригінальна. Церква цей домисел замінила іншим. Відбитки долонь належать не сатані, а Ноєві і його родині!
Ось де істина. Ной, плаваючи в ковчезі бурхливим морем, пристав до берега, очевидно, не на горі Арарат, як гадали раніше, а поблизу скель туманного Альбіону.
— Чому ж, — несміливо питали деякі скептики, — він залишив тут сліди не сандалій своїх, а рук?
— Це ж дуже просто! — відповідали їм кмітливі патери. — Коли ковчег пристав до берега, Ной і його домочадці — погляньте: ось відбитки рученяток його дітлахів! ухопилися руками за скелі, щоб їхню посудину не понесло знову в океан. Трималися цупко, і камені навіки святобливо зберегли пам'ять про дотик рук праведної людини. Минали століття, вітер і плинні води засипали піском причал Ноя, і ось тільки тепер люди випадково його розкопали.
Дійсно, все пояснювалося дуже просто.
1834 року, тобто через десять років після опису цих подій, в Німеччині надруковано «Відкритий лист професорові Блуменбаху про дуже дивні сліди якоїсь доісторичної великої й невідомої тварини, відкриті кілька місяців тому в піщаних кар'єрах на горі Гес поблизу міста Пльдбургхаузена».
Пльдбургхаузен лежить у Тюрінгії, недалеко міста Грфурта. Пісковик, який добувають у цих каменярнях, має темно-червоний колір. Церква в Гейдельберзі і Страсбурзький собор збудовані з такого ж каменю. Цей пісковик як правило розшаронакий на природні плити, зовсім не спаяні між собою. На поверхнях, якими горішня й спідня плити торкаються одна одної, часто знаходять скам'янілі відбитки допотопних тварин. Спідня плита зберігає сам відбиток, а горішня — опуклий рельєф породи — своєрідний кам'яний «зліпок» з оригіналу спідньої плити.