Голубєв заслужив. Був ніжний і витривалий. Вона дивувалася сама собі: ще вчора була незайманою, інша переживала б, що так, без любові, як сучка при тічці, а їй — хоч би й що. Олександр жартував: «Як заміж вийдеш, навчиш чоловіка, якщо телепень дістанеться. Утім, ще подивлюся, може, сам тим йолопом буду».
Голубєв домігся, аби після закінчення Світлану розподілили до їхньої клініки, сам носив запит до директора технікуму, вициганив у головного лікаря для своєї медсестри найвищу ставку, зняв для неї кімнату поблизу того будинку, де вони продовжували зустрічатися.
Сказати, що для Миколи сповідь Світлани здалася громом з ясного неба, було все одно, що вважати землетрус балів на шість дитячою витівкою.
Побачивши, що робиться з женихом, Світлана обняла його:
— Сказала тобі правду. Могла б і збрехати, ділив би жінку, сам того не знаючи. Воно тобі треба?
— А далі ти — що? — вичавив із себе Микола.
— Я? Не переживай. Заміж вийду.
— Хіба ти його любиш?
— Любиш, не любиш — несерйозно. Він надійний, я стану лікарем — це для мене над усе. Михайлові привіт.
Світлана поцілувала Миколу в щоку і пішла. Ніби нічого не сталося. Ніби так воно заведено в житті — плюнути в душу і піти, вимахуючи сумочкою. Ніби в світі зрадництво — норма, а лицарство — анахронізм і дурість.
Микола довго не міг оговтатись після того, що сталося. А коли час і молодість, узявшися за хлопця гуртом, зробили свою справу, Бадиляк змінився. Жінки, дівчата перестали для нього бути, як раніше, об'єктом радісного поклоніння, а стали предметом примітивного полювання.
Після інституту він улаштувався художником на телебачення, гибів серед постановочного мотлоху, розписував декорації, малював заставки для камер. Майстерня була величезна. З тією, що з неї почалася доріжка Михайла, порівнювати її не випадало — худфондівська була куди більша, зате тут більше тепла взимку, а головне, через двір — гарячий казан телевізійних студій і редакцій, повно прийшлого народу, серед якого Микола знаходив «здобич». Він так розкрутив сексуальну карусель, що Михайло, котрому приятель розповідав про свої перемоги, якось зауважив:
— Колю, Казанови не перевершиш, а біду на свою голову накличеш. Відріже якась тобі зозла і скаже, що так було.
— Не лякай. Ляканий. Я їм покажу. Відплачу, як Гітлеру за Сталінград.
— Хіба ж вони винні? їм любові хочеться, а ти, як дикун: зробив своє — і навтьоки. Світлані мстишся?
— А вони кращого не варті. Я тобі, Михайле, ідеалісте мій золотий, сріблом оздоблений, таке скажу. Як, не дай Боже, закохаєшся, плюнь через ліве плече тричі; а якщо вже дійде до ліжка, то ти своє діло роби, та однією ногою намацуй черевика, щоб здиміти з поля любові, якжайвір ранковий. Хай тебе там, у небесах, спробують дістати, а ти, вільний, співаєш своєї і ширяєш між хмар.
Мужикуваті були сентенції, нешляхетні, і навряд чи сам Микола вважав свою парубоцьку філософію досконалою — так він ховав за кострубатою бравадою глибоко ображену чоловічу гордість.
Робота Миколу не влаштовувала — творчістю там і не пахло. Кінець-кінцем, фортуна посміхнулася: запропоновані ним декорації зацікавили театр, спектакль мав великий успіх, роботу Бадиляка оцінила преса. Невдовзі пощастило ще раз: художник театру, унікальний стиліст, революціонер, гонитель вульгарщини й провінціалізму, гострий на язик опонент культур-трегерів з партійних стаєнь і міністерських нір, укотре полаявшись з місіонерами від ідеології, подав заяву на звільнення і подався до Москви, де його прийняли у широкі обійми в одному з найцікавіших натоді театральних осередків, наплювавши на зовсім не арійське походження, що на ньому київське чиновництво робило наголос.
Художник цей Бадиляка знав ще студентом, завжди підохочував і зрадів, дізнавшися, хто буде замість нього.
— Рекомендацій, Колю, не даю, щоб не напсувати твоїй кар'єрі. А коли щось треба — допоможу завжди.
Михайло тим часом був на вільних хлібах, пропадав від ранку до смерку в мансарді Дідули, працював, виставлявся, для заробітку робив копії з Шишкіна, Саврасова, зрідка — Шевченка, Труша, Клевера, попоїздив з етюдником Україною.
З Миколою вони тепер зустрічалися вряди-годи, інколи по півроку не бачилися, хоча скільки там було від Миколиного театру до мансарди — палицею докинеш. Зате коли вже зустрічалися, то розмовляли довго, і було про що. Тепер обом ставало ясно (ні, точніше, вони тільки починали розуміти): їхній мистецький обладунок, набутий в інституті, котрий напочатку здавався досконалим, являв собою насправді усього лишень благеньку вдяганку, здатну так-сяк прикрити первісну голизну ненадовго — до першого дощу. Подеколи до їхньої розмови прислухався Дідула, здебільшого не втручаючись в її перебіг.
У Євгена Петровича на той час закінчилася смуга самознищення і творчого анабіозу, він поновив серйозну роботу; його ім'я з'явилося в обоймі «персон grata» столичних зашорених мистецтвознавців, котрі високо тримали прапор ідейного мистецтва і завжди були готові дати відсіч ворогам того вирощеного в партійних ретортах методу, безплідного агресивного гомункула. Дідула був запрошений до інституту, викладав, намагаючись відтрутити своїх студентів від академічного конформізму, але так, аби не викликати на їхню (та й свою) голову громів і блискавок з вершини місцевого олімпу, облаштованого за всімапринципами всесильної і найпрогресивнішої музи Ідеології. Йому щастило поки що не наражати на небезпеки студентів — і себе, звісна річ.
Часом, наслухавшись авангардистських розумувань Михайла й Миколи, ерудицію яких у питаннях мистецького поступу навряд чи можна було назвати солідною, — так, бенгальські вогні поки що, і собі приєднувався до розмови, особливо коли молоді люди впадали у пафос.
— Третє око треба мати, хлопці. Колись молодий Чехов казав, що може про що завгодно написати оповідання — хоч би про чорнильницю, хоч би про що інше. І міг. І писав. Ну й що? Чеховим від того вміння ніколи не став би. Одне вміння — ніщо. Третє око потрібне. Ось ти, Миколо, театрал, не пам'ятаєш, здається, у «Чайці» молодий драматург заздрить відомому, щось таке каже: «У нього на греблі блищить шматочок скла — і місячна ніч готова».
Те саме — живопис. Деталь. Техніка. Третє око. А воно — і ідея, і настрій, і манера. Проросте все те в художнику — знайде себе. 1 його кінець-кінцем знайдуть. Краще, звичайно, за життя. Потім — теж непогано, хоча сумно. Ну, чим я не лектор товариства «Знання»?
— Євгене Петровичу, все так, але ж погляньте, які ми всі однакові! Навіть кращі. Як більярдні кулі.
Дідула всміхався:
— Кулі не однакові. На них цифри. Більша цифра — цінніша куля. А ви що, хотіли б кубиками у більярд грати?
— Жартуєте. Ми не про те.
— Та знаю, про що ви. Не сліпий і не глухий. Тут така штука — кожен сам вирішує, співати у хорі чи мовчати, лізти в солісти чи берегти голос для іншої музики.
— Якої іншої? Кругом однакова.
— Та воно так — і не так. Прислухатися треба — бажано, до себе. Знаєте, хлопці, головна біда — всі ми позначені одним знаком. Позбудешся його — станеш собою. Розумієте, про що я?
— Яким знаком?
— Внутрішнім. Хоча, якщо придивитися, і на лобі виступає: у кого — очевидно, у кого — тінню. 1 в мене, і у вас — чого там, треба правді в очі дивитися. Позбутися цього тавра — бути вільним. І хочеться, і колеться.
Обличчя Дідули стало чужим, неприємним, напруженим. Він замовк. Мовчали і хлопці. Розмова потекла непевним річищем — або урветься зараз, зміліє, або вже її не втримати. Євген Петрович вирішив не зупинятися на півдорозі:
— Я вас давно знаю, хлопці, казатиму, як думаю. Ми всі живемо у величезній резервації, розмальованій під земний рай. Співаємо одних пісень, думаємо однаково, пайку свою маємо — хто більшу, хто меншу. Озброєні, як модернізовані неандертальці, сунемо в чужі черевики свої ноги. Нас ненавидять ті ж мадяри, ті ж поляки, ті ж чехи. Цитадель соціалізму, будівничі комунізму? Грандіозний сеанс гіпнозу, до того тривалий, що в самих гіпнотизерів, по-моєму, вже дах зриває. Хто в світі має право на монополію людського думання, поведінки, творчості, чорти б її побрали! Та ніхто. Шкільні читанки, знамените: «Ми не раби. Раби не ми». Брехня! Раби! Одне діло — організація держави, інше — стандартизація мізків громадян. Загине колись ця конструкція, згорять декорації — ось побачите. Ви — точно побачите.