Переступивши поріг, Лариса завмерла, не вірячи очам, а потім, ніби папуаска, одержавши від свого повелителя разок намиста, скрикнула так радісно, так переможно-щасливо, що Михайло затулив їй рота долонею: «Стеля обвалиться, цить!»
Треба було б — стільки часу минуло — запросити на новосілля батьків. Михайло думав про це, мучився, але так і не покликав їх, бо коли натякнув про таку можливість Ларисі, побачив на її обличчі не ворожість, ні, а якийсь внутрішній спалах неприязні, причому визначити, стосувалося це Джмеля-старшого чи молодшого, було неможливо. Потім Михайло подумав, що батько сам не схоче ламати своє слово, і полишив цю затію. От якби в них знайшлася не квартира, а дитина — тут уже геть упав би тин відчуження, але Лариса не вагітніла. Чи не хотіла, чи просто так складалося — Михайло не дуже цим переймався до пори, бо працював як навіжений, і дружина намагалася будь-що вийти з тіні й нарешті перестати бути атрибутом чи навіть інвентарем театру, а впізнаваним іменем на сцені й афіші.
Але доля прихилялася в основному до Михайла. На двох виставках поспіль його роботи одержали найбільше прихильних відгуків критики, репродукції надрукували журнали, і нарешті кілька полотен було відібрано на всесоюзну виставку молодих.
Раніше, вислуховуючи Ларисині нарікання на закулісні театральні чвари, плітки, мікроскопічні й серйозніші інтриги, Михайло відбувався сміхом. «Ну, Ларо, у вас усе як у старих водевілях, в опереті. Чи варт на все це звертати увагу?»
Виявилося, що й у їхній розкутій, богемній, здавалося, далекій від паскудності атмосфері любісінько живуть бацили заздрості й підступу, і носіями є, як правило, нездари і кар'єристи. Саме звідти поповз отруйний туманець, зачепивши ім'я Михайла Джмеля і ще кількох неортодоксальних колег. На з'їзді художників, перебіг якого був ретельно зрежисований, роботи Михайла назвали у числі тих, що кидають виклик загальноприйнятому і єдино правильному методу, — і те пролунало в основній доповіді. Друзі радили не звертати уваги, працювати спокійно далі, та й сам Михайло вважав сказане непорозумінням: як же так — його роботи закуплені у фонд, журнали друкують, критика не ганить, Москва пройшла на «ура», а тут, удома, отака халепа. «Подякуй, друже, ти легко відбувся на перший раз, — казав завсідник виставок Георгій Подільський. — Посидь трохи в затінку. В мене про тебе статейка готова — велика, завваж. Я її не в нашому журналі надрукую — тоді й побачимо, випадковість це чи чиясь диверсія. Ти ні з ким горшків не побив? Керівництво не лаяв по молодецькому ділу — ну, за чаркою? Ні? Тоді — не розумію. От якби тобі український буржуазний, даруй, гомосексуалізм вчепили — тоді рятуйсь, хто може. А «незрілі формалістичні пошуки» — це так, дурня. Я спробую з'ясувати, що сталося…»
Перегодом, коли вже й сам Михайло забув про неприємності, Жора Подільський зайшов до майстерні, покрутився біля щойно початого «Батия», похитав головою, поцмокав язиком і, хоча напарника в студії не було, витягнув Михайла на свіже вересневе повітря. «Що сталося? — непокоївся Михайло. — Чого ти розвів конспірацію?» — «Так треба, — на повному серйозі відказав Подільський. — Я вже й стінам не довіряю. Знаєш, звідки ноги ростуть у тієї історії — я про доповідь? Ти одному гаду дорогу перейшов, а він мстивий, до того ж, кажуть, ще з студентства на гачку в діячів невидимого фронту». — «Щось я таких не знаю», — відказав Михайло, він і справді не розумів, що й до чого. «А я знаю. Скажи, у Москві до тебе підходили з пропозицією купити роботи? Не пригадуєш?» — «Було. І не раз. Якийсь іноземець, посольський, здається, навіть ціну називав». -»Ну, а ти?» — «Віджартувався. Сказав: мало, наш фонд хіба ж такі гроші платить». — «Все ясно. Сам на сам говорили?» — «Та повно кругом народу було. І свої, і москвичі». — «Ну от, своїм і дякуй. Пішла на тебе інформація, — мовляв, схильний до контактів із Заходом. Зрозумів?» — «Що за шпигунські пристрасті? Які контакти?» — «Якби справді були — ти б не зі мною розмовляв, а деінде. Так що, вважай, отой плювок з доповіді — справа котрогось із твоїх шанувальників. Так, дрібне паскудство. Живи на повну котушку. Ось тобі від мене індульгенція». У популярному московському журналі надрукували статтю мистецтвознавця Г. Подільського про творчість М. Джмеля — з розворотом репродукцій. Михайло забрав Жору додому, — Лариса ще не повернулася з театром із гастролей, — і вони просиділи запівніч при столі з коньяком, помідорами, сиром, шинкою, свіжим запашним хлібом і кавою, майстром її молоти і змішувати в чаклунських пропорціях був Михайло, ще й по-особливому варив у джезві.
З гастролей Лариса приїхала ніби окрилена: заміняла прем'єршу — і то з успіхом, начулася і аплодисментів, і компліментів. Та коли відкрився сезон — усе знову стало на свої місця. Весела, непогамовна, як дзига, Лариса — «живе срібло», як називав її Михайло, ставала апатичною, байдужою, могла годинами сидіти склавши руки, і неможливо було її розворушити. Ще навесні початий портрет лишався незакінченим — Лариса не могла (чи не хотіла) позувати, та й користі від того навряд чи можна було чекати: зовсім інше обличя, згасло внутрішнє світло, пішло у невідомість те невловиме, без чого марно продовжувати роботу.
Саме тоді нагодилася поїздка до Грузії.
Михайло повертався з купою ескізів, із задумами майбутніх полотен, з голосом Нані Брегвадзе, мелодіями, що час від часу лунали в його пам'яті як скалки сонця і снігу, смутку і радості, силуети гір і аквамарин неба.
Краще б не повертався. Лариса, його єдина і жінка, і дитина, і коханка, і повірниця, зустріла новиною: вона закохалася. Говорила швидко, ніби бракувало кисню: «Пам'ятаєш, ми одне одному сказали, що між нами не буде брехні і зради? Що скажемо відразу, коли станеться щось серйозне — чи в тебе, чи в мене? Сталося, Михайле. Не знаю, що робити». — «Це твоя нова роль? Репетируєш? Добре виходить, переконливо». Він усміхався, не міг бодай на секунду повірити, що Лариса каже все це всерйоз. «Ти не зрозумів. Я нічого не можу з собою вдіяти». — «Як називається п'єса? Коли прем'єра?» — «Це не п'єса. Це життя». — «Натурально граєш, Ларисо. Текст, правда, якийсь не зовсім натуральний. Схоже на водевіль. Вгадав? Знаєш, Ларо, продовжиш потім. Я з дороги. Вина привіз справжнього грузинського. Голодний як вовк. Сцену з чоловіком-рогоносцем дограєш опісля, згода?»
Михайло відніс спортивну сумку на кухню, витяг звідти дві пляшки «Хванчкари», куплений на базарі в Тбілісі сулугуні, пакет з подарунком. Розв'язав стрічку, розгорнув упаковочний папір, витяг затканий золотом і сріблом шмат темного шовку з дрібними китичками, не надавши словам Лариси найменшого значення. Бавиться дитина — нехай. Цікаво, чи сподобається їй шаль?
Лариса дивилася на подарунок так, ніби Михайло виніс з кухні саван чи, в кращому разі, гамівну сорочку. «Що це?» — «Тобі. Шаль. Справжня. Грузинська». — «Михайле, ти не зрозумів». — «Ти знову за своє? Нехай. Ти закохалася. Хто ж він, мій суперник? Де мій вірний кинджал?» — «Не блазнюй. Це не гра».
Останні слова Лариса вимовила так, що Михайлові на мить забракло повітря. Він підійшов, узяв дружину за плечі і спробував подивитися їй просто у вічі. Не вийшло. Вона дивилася кудись убік і над його головою.
«Я не думала, що так усе вийде… Не хотіла. Боролася. Але… Михайле, я нічого не можу вдіяти. Прости мене…». — «Ти не захворіла часом?» — «Краще б я вмерла…» — «Ти хочеш сказати, що більше мене не любиш?» — «Якби ж то… люблю… але… його теж… боюсь, що його — більше…»
Відбувалося щось таке, у чому не було ні здорового глузду, ні хоча б якогось натяку на реальність: ніби у розчинене вікно посеред м'якої київської зими влетіла раптом куляста блискавка і повільно пливе з кінця в кінець кімнати, зупиняється над люстрою, перепливає у спальню, вертається звідти, ніби шукаючи притулку або приводу вибухнути, потрощивши все кругом, а він, Михайло, не спроможний поворухнутися, стежить за її маршрутом, бажаючи лише одного — хай би вилетіла і подалася десь-інде, не скоївши лиха.
Михайло відпустив Ларисині плечі, пішов до кухні, відкоркував пляшку, налив собі і дружині. Лариса пити відмовилась. Михайло довго тримав склянку проти світла, потім випив дрібними ковтками вино.