До дівчини придивлялася й Катерина — як прибирає, порається на кухні. «У тебе якісь документи є, мала?» — «Немає. Звідки? Нам нічого не дають… Щоб не повтікали всі… Уже не втечуть…». Надійка заплакала. «А твої рідні? Живі?» Дівчина не відповіла, затулилася рушничком і заголосила. Коли заспокоїлась, сказала: «Тато помер перший. Мати збожеволіла. З ножем за сестрами і братиком ганялася. Застрелили її. Малі вмирали. Чим годувати? Сама поховала. Всіх трьох». — «Як же — ти?» — «Не знаю. Пішла світ за очі. Коників у полі їла». Губи у дівчини знову затремтіли. «Ну, ну, годі. Все. Житимеш за себе і за всіх своїх, Надійко. Ім'я у тебе хороше. Ім'я багато важить, повір. Надійся, дитино…»
Пізньої осені, коли Надія уже почувалася в Єфремовому домі більш певно, Катерина принесла їй свідоцтво про народження. «Це тобі, щоб ніхто не чіплявся. По батькові ти як? Петрівна? Ні? А як? Кирилівна? Будеш тепер Петрівна. Звикай. Батько — Петро Петрович. Мати — Килина Яківна. Арік народження вгадала? Дванадцятий? П'ятнадцятий… Нічого, так навіть краще…». Катерина всміхнулася якось загадково. «Тепер можна і про паспорт подумати». — «А… де ви це взяли?» — «Багато знатимеш — важче житимеш. На базарі всякого добра багато…». — «Але ж я — Синиченко. А тут — Козій…». — «Не біда. Зате ти тепер — киянка, а не біженка…»
Єфремові Катерина сказала пізно вночі, потягнувшись усім своїм зграбним тілом: «Ну, любчику, не вірив ти ворожці… А життя — воно таким боком повертається, що зайва я отут». — «Чого ти?» — «Того, що доля тобі наречену привела. Придивися до Надійки — чим не дружина?» — «Жартуєш якось не по-людськи». — «Не жартую. Так воно і буде. Сама вас у шлюб заведу — не проти, козаче? Бомага в неї надійна, з мертвих людей змальована, зі справжніх. Скажеш їй — жила на Паньківщині. Батьки були міщани. Не забудь, бо можуть спитати».
У переддень свята Жовтневої революції, яку батько завжди називав переворотом, на фабрику, де працював ударник праці Єфрем Джміль, навідалось партійне начальство — на мітинг. Єфрем стояв у першому ряду і слухав, як Гриць Шудра кидає у натовп жерстяні дзвінкі слова. Подібних він начитався у газетах, слова завжди були напружені, сповнені залізної впевненості і якоїсь потаємної зненависті — не тільки, як здавалося Єфрему, до зовнішніх ворогів, котрих не вибувало, а й до внутрішніх, своїх, рідних. Оце говориш сьогодні з Миколою з сусіднього цеху — назавтра він ворогом народу став. Ти з ним балачку вів, якийсь тарган вас удвох бачив — і ти можеш стати ворогом, якщо той тарган напише куди слід. А таргани знають, куди. Бо такі, як оце Гриць на трибуні, закликають до пильності.
Шудра зустрівся поглядом з Джмелем, кивнув йому і знак зробив, що погомоніти хоче.
«Як тобі чоботи носяться?» Гриць був у Єфремовій взувачці, майстер свою роботу завжди впізнає. Шудра не зрозумів, а потім заусміхався. Був у кремовій косоворотці з вишивкою по коміру і трохи на грудях, поясок, штани заправлені у халяви. «Під Сергія Кірова», — подумав Єфрем, але залишив те спостереження при собі. Раніше неодмінно сказав би, а зараз… Розпитували одне одного недовго — Грицю треба було сьогодні ще на двох м Ітиі мах виступати. У сім'ї в нього все гаразд, дружина при надії. «Кони батьком станеш?» — «Скоро». — «Покличеш?» — «Аякже! А ти — і досі сам?» — «Угу». — «Гляди, старий парубок і вдовиці ні до чого». — «Та вже як складеться. Слухай, Грицю, ти мені скажеш чи ні, що по селах робиться? Правда, що голод? Я газети читаю — там нічого, а люди кажуть: біда». — «Люди… Панікерів розвелося… Труднощі, звичайно, є, не без цього, але ти дивися вперед і не зважай на те, що вороги плетуть. Куркульські вигадки, Єфреме!» — «Та годі вже, знаю, як тебе навчено. Це я без тебе прочитаю. Не можеш — не кажи. Очима кліпни, якщо це правда». Шудра подивився на Єфрема якимось чужим, вищим і водночас зляканим поглядом, кліпнув двічі. «Спасибі, товаришу Шудра, приїздіть до нас», — казав Єфрем, тиснучи руку Грицю, якого вже майже силоміць тягли до «емки», що стояла у фабричному дворі.
Катерина дотримала слова — перестала ходити до Єфрема, як раніше, лише зрідка забігала, і то вдень, на ніч не лишалася, про щось гомоніла з Націнкою, а про що — того Єфрем не знав. Тим часом Надійка, ніби дитина, котра довго і тяжко хворіла, а потім спершу дуже повільно, а далі бурхливо й радісно почала одужувати, не знала, до чого їй докласти рук, чим догодити небу, сонцю, землі, оцьому міцному, неговіркому, вродливому мужчині, який врятував її од смерті — так, од смерті. Надійка розуміла це так само певно, як сільське дитя знає ціну солі, цукру, хліба.
В Єфрема тепер були сніданки й вечері, вдома — чистота, все прибрано, випрано, випрасовано. Якось він сказав: «Не старайся так, голубко, ти ж не наймичка». — «А що мені робити? Я не звикла склавши руки сидіти». — «Ну-ну, гляди…»
Що більше він придивлявся до дівчини, то частіше йому згадувалися слова Катерини про те, що доля привела йому у двір наречену. Знаючи норов Єфрема, сусіди не наважувалися спитати, хто така та чого, але між собою баби перемивали кісточки Джмелю, — мовляв, дитину собі за коханку взяв. Прийшов якось міліціонер — капнув-таки хтось, що непорядок на кутку. З Єфремом міліціонер був знайомий давно, разом садки на Пріорці обносили, як хлопчаками були. Папірця, що його Катерина справила, покрутив у руках для годиться, а Єфрему сказав: «Ти б той… паспорта їй виправити треба… Ну й якось — сам розумієш, баби язиками плещуть. Нащо воно тобі?»
Єфрем гадав, що паспорт — просте діло, а виявилось — не дуже. Згадав він тоді про Гриця, пішов до нього на прийом у міський комітет. Довгенько чекав, бо здуру сказав секретарці, що з особистого питання. Гриць сміявся: «До вечора просидів би. Яке особисте питання? Сказав би — виробниче, громадське». Шудра побачив Єфрема, коли виходив на хвильку з кабінету.
«А чого ти про неї клопочешся? — спитав, вислухавши Єфрема. — Щось серйозне надумав?» — «Та, мабуть, так», — уперше Єфрем уголос сказав те, про що віднедавна став думати всерйоз. «Он як… Хороша дівчина?» — Гриць уже зняв телефонну трубку. Єфрем кивнув.
Надія Петрівна Козій виходила заміж за Єфрема Івановича Джмеля навесні тридцять четвертого року. Надійка хотіла вінчатися, і Єфрем був не проти, але розумів, що завдасть тим вінчанням клопотів і собі, і Надійці, а Гриць Шудра прийти на весілля не зможе.
У квітні того року рано розцвіли морелі, теплінь стояла, як у травні. Накривали у дворі. Тиждень лаштували столи і лави, на випадок дощу накрили все довгим шатром на високих тичках. Командувала кухнею і сусідками Катерина.
«Ну що, козаче, на чиє вийшло? — усміхаючись, спитала Єфрема. — Надійку до весілля не чіпав?» — «Заздриш?» — не втримався од шпильки Єфрем. «Та хтозна, — раптом серйозно відказала Катерина. — Ніхто нічого не знає в цьому житті». — «Чого ж ти тоді?.» — «Кинь, ми про все давно поговорили. Матимеш золоту жінку. Справжню. Ти з нею — ніжно, обережно. Вона ж незаймана, не те, що я». Катерина засміялась дзвінко, голосно, та все одно сміх той був підбитий чимось невловно сумним.
Єфрем освідчився Надійці на Різдво, коли всі паспортні клопоти скінчилися. Вони сиділи за столом удвох, електрики не світили — горіли свічки; їхнє завжди таємниче, навіть сакральне, мерехтливе світло посилювало святковий настрій і налаштовувало на розмову несуєтну, сповідальну. Єфрем почав здалеку, трохи оповів про свою сім'ю і все товкся коло того, що йому вже тридцять три, що пожив і побачив багато, хоча ніколи раніше не звертав уваги на вік, не скаржився на нього і почувався нічим не гірше, ніж десяток років тому. Надійка то опускала очі На скатертину, на вимиту підлогу, то підводила їх, боязко й очікувально дивилася на Єфрема, і невідомо було, слухає вона його чи дослухається своїх потаємних думок.
Коли нарешті Єфрем сказав ті безповоротні слова, що на них треба було відповісти або «так», або «ні», Надійка почала говорити майже пошепки, а далі вже так, що її добре було чути у різдвяній святковій кімнаті. Вона називала Єфрема на «ви», зверталася шанобливо: «Ви, Єфреме Івановичу, мені життя врятували, і вже цього носить, аби я довіку за вас молилася, — і молитимусь, і молюсь, Ви не кажіть про роки — мій тато старшин ті матері на два десятки був, а жили гарно, аж поки… Ви, Єфреме Івановичу, знайте: я така лоза, що як обів'ється вколо дерева, то так при ньому й вікуватиме, і позбутися її можна, лиш корінь, підтявши. Мені роки ваші до душі й до серця… І слова наші почула. І слухала їх не через те, що подітись нікуди. Одного тільки ви не сказали, Єфреме Івановичу, а без цього і я нічого вам не скажу…». — «Що не так сказав, голубко? Язик мій дерев'яний… Що?» — «Все ви так говорили, тільки одного я не почула: чи ви мене любите?»