«З приїздом, Михайле Єфремовичу! — сказав голосно. — Зараз, мабуть, вам розкажуть, що сталося, хто ви такий нині і що робите у цьому домі». Далі пройшов до вітальні, всівся у крісло. Лариса досі стояла біля столу, спираючись на нього обома руками.
«Я слухаю, — сказав казенним голосом. — Кажи нарешті все, як є. Не чужий начебто… Спробую визначити розміри катастрофи». — «Навіщо ти так, — спаленіла Лариса, — я ладна в петлю лізти, ати зі своєю іронією…» — «Або розповідай, або я піду». — «Куди?» — «До майстерні. Не топитися ж з горя».
Лариса начеб дивилася на нього, але погляд все одно не перетинався з Михайловим, був спрямований кудись у шибку вікна за його головою і не фокусував, здавалося, нічого в цій кімнаті.
Історія, що її оповіла Лариса, була до того неправдоподібна, що здалася Михайлові фарсом, вигадкою німфоманки або — ще гірше — неадекватної людини, одначе справді все відбувалося саме так і тривало довгі три роки.
Для підробітку Лариса вела драматичну студію в Будинку культури електронщиків. Серед гуртківців був такий собі Віктор Баврин, десятикласник, дитина, щоправда, на вигляд — цілком доросла молода людина, з темним заростом на чубі і щоках, високий на зріст, з фігурою атлета. Йому б морочити голову восьмикласницям, а він з першого погляду закохався в педагога. Добре б це був природний потяг плоті, тоді Лариса знайшла б спосіб, аби наставити молоду людину на праведну стезю. Але Віктор закохався всією своєю нестямною душею, як середньовічний лицар у недосяжну заміжню жінку, і готовий був заради предмета свого почуття іти у хрестовий похід, стрибати з мосту Патона в Дніпро, ходити на руках сходами Будинку культури. Віктор мав голос, пристойно грав на гітарі, фігура і вродливе обличчя робили його першим кандидатом на ролі героїв-коханців. Саме ці ролі йому й доручалися. Лариса працювала з хлопцем, як і з усіма, домагалася натуральності у спілкуванні з партнерами, природності руху на сцені і чіткості вимови. Віктор не вступив до вузу, тож влаштувався на завод і навесні мав іти до армії. Лариса не надавала значення особливим поглядам Віктора, пісням, що він їх добирав до вистави, — тексти були завжди густо засіяні любовним зіллям, і аж тоді, коли Віктор почав напрошуватися у провожаті, шаріючись і ковтаючи слова, відчула, що з хлопцем не все гаразд. Треба було щось робити, і Лариса обрала найдієвіший, як вона вважала, спосіб — указати закоханому хлопчику на різницю у віці. Так вона й зробила-делікатно, аби не образити юну душу, та й себе не виставити старою дурепою, — вела високоморальні розмови: мовляв, існує неписаний закон природи і суспільства, який унеможливлює будь-які серйозні стосунки за таких обставин, це минеться, прийде справжнє почуття, вона з радістю прийде з чоловіком на його весілля.
Вона не сказала тоді Михайлові, як повівся молодий чоловік, вислухавши її напучування: «Ларисо, ви помиляєтесь. Ваш чоловік на наше з вами весілля не прийде». — «Вікторе, ви стаєте неможливим», — відповіла вона не те і не так, як годилося б у цій ситуації, і це було першим кроком у тому напрямку, що на ньому нічого було чекати, окрім руйнування того, на чому трималося її життя — особисте жіноче життя. Вона з жахом відчула, що її захисний панцир не такий уже надійний, і заміжжя, досі щасливе й надійне, як вона вважала, недостатньо боронить від потаємних, незвичних порухів душі. Аби Віктор дозволив собі щось недосить делікатне у словах чи вчинках, їй легше було б покласти всій тій історії край; але ж нічого такого він собі не дозволяв, ніби розуміючи, що завдасть шкоди авторитету Лариси, кине тінь на її ім'я. Він ішов за нею назирці до транспорту, інколи й заходив до вагона трамвая, а коли, поспішаючи, Лариса брала таксі, довго стояв на узбіччі, дивлячись їй услід. «Я, Михайле, могла б цього тобі не говорити, ти, мабуть, з мене смієшся зараз, може, я справді смішна, але цей юнак отруїв мою душу». — «Отруїв? Чим?» — «Ти знову за своє. Любов'ю, Михайле. Ти забув таке слово?» — «Ні. Просто не знав, що воно отруйне. Може, промити шлунок — та й по всьому? Чи хвороба вже невиліковна? Ти що, спиш з хлопцем? Кажи, чого там…» — »Не будь брутальним, Михайле, я з тобою, як з рідною людиною, а ти — як одеський биндюжник». — «Не крути, кажи, як є». — «Ні, Михайле, ні…» — «Це вже дає якусь надію… Сцена, коли чоловік стає рогоносцем, відкладається. Антракт».
Михайло ночував у майстерні — набрав із собою випивки, якогось харчу, щось малював, налитий коньяком по саме нікуди, і заснув під ранок на антресолях, де, накритий килимком, прилаштувався матрас на цементних кубиках, принесених сюди давним-давно. Як він поночі вибрався сходами нагору, не впав з висоти і не зламав шию — невідомо, недарма кажуть, що п'яного Бог береже. Мало з того, про що він думав уночі, лишилось у пам'яті, а ніби знайшов тоді вихід із безнадійної, здавалося, ситуації. Лишилося тільки відчуття глибокої і несправедливої образи, а ще, як рятівне коло, верталася думка: це все примара, вигадка, невдало розіграна сцена. Але — для чого? Перевірити його, Михайла, справжні почуття? Спровокувати ревнощі? Навіщо? Цілковита клініка…
Вранці прийшла Лариса, відшукала його на антресолях, змусила прокинутися, тримала йому голову під краном умивальника і говорила, говорила, говорила… Вона обіцяла, що більше ніколи в житті не завдасть йому прикрощів, що хотіла бути чесною перед ним, перед собою, як на сповіді. Цей хлопець, Віктор, іде навесні до армії, мана щезне, у них все буде, як раніше…
Здавалося, криза минула, хоча час від часу Михайло ловив себе на думці: це не так, просто Лариса намагається порятувати не його, а себе, їхній шлюб віднині не дає гарантій щирості, вірності, зрештою, любові — а саме його безоглядна, тяжко поранена, але жива любов не дозволила зробити того, на що зважилися б дев'яносто мужчин зі ста: піти геть, не оглядаючись, не вибачивши і не вибачаючись.
Що ж, він мав рацію, але сподівався невідомо на що.
Два роки минуло швидко, його ім'я ставало аргументом як в устах мистецької фронди, так і у ревнителів цитаделі єдино правильного методу — парадокс, пояснити який з точки зору формальної логіки було неможливо. Більш-менш ясно ставало одне: він сам мав визначатися, до якого берега плисти, — низького, надійного конформістського з усіма його принадами, званнями і нагородами — чи високого, непевного, незручного, сповненого небезпек, наперед табуйованого так званою громадською думкою, що її посилено зомбувала притихла на короткий час «відлиги», а тепер реваншистськи агресивна, ідеологічно протезована критика.
До його майстерні час від часу заглядав Євген Петрович Дідула. Зовні він тепер був геть не схожий на колишнього богемного переростка — завів модні костюми з жилетами, носив краватки-метелики, відпустив довге волосся, завжди дбайливо підстрижене, став чимось схожим на портрет Івана Сергійовича Тургенєва в Парижі. «Вам бракує тільки Поліни Віардо-Гарсіа, — пожартував якось Михайло. — І ще — елегантного ціпка». — «З ціпком усе гаразд, — не вельми інтелігентно парирував Дідула, — тільки на меццо-сопрано у моєму віці замахуватися небезпечно. Боюсь — не витягну в дуеті». Євген Петрович ніс у собі не професорський патерналізм, а приятельську відвертість, що нівелювала різницю у віці й житейському досвіді. З ним, як і раніше, можна було говорити про що завгодно, не боячись наразитися на неувагу чи байдужість. «Ти, Михайле, даремно не хочеш брати приклад з Миколи Бадиляка. Давно вже був би, як і він, секретарем, сидів би у президіях. Не хочеш?» — «Не можу». — «Можу — не можу, це несерйозно. Колько до тебе заходить?» — «Буває». — «Він хлопець непоганий, тільки всеїдний. Аби шкоди не робив. Часи насуваються паскудніші, аніж були. Тебе хвалять — це добре. А от коли почнуть вимагати за це відступного — що робитимеш?» — «Ви про що?» — «Ну, про підтримку єдиномислія і єдиноначалія, про таврування незгодних і невгодних. Доберуться до тебе, хлопче, ти — на виду». — «Я в такі ігри не граю». — «Ну, то я так, не переймайся. Як батьки? Як дружина? Де, козаче, діти?»
Було б викласти все, що на душі, милій цій людині, може, полегшало б, але Михайло не дозволяв собі такої слабкості. Між ним і Ларисою ніби діяв пакт про взаємний ненапад: зовні все було пристойно, і ліжко, не таке, правда, часте, як раніше, не здавалося майданчиком для механічних ігор. Михайло нічим не міг дорікнути своїй половині, одначе клята підсвідомість, закарбувавши в собі ту, колишню Ларису, подавала невтішні сигнали.