— Були такі пропозиції. На рівні світських теревенів. Приїздили колеги, обіцяли.
— А ми — на вищому рівні! Сьогодні має бути пан міністр — я скажу.
— Чи ж варто?
— Слухай, Михайле, ти повертатися не думаєш?
— Складне питання.
— Ну, так, так… Дім, сім'я, статус, звичка… І все ж?
— Час покаже…
Прибув міністр з невеличким почтом, і офіційна частина набрала розгону. Говорили багато і розлого — про традиції і новаторство, про народність і коспомолітизм, про патріотизм і космізм, про майбутнє малярства, нові обрії мистецтва в незалежній державі.
Щоразу, коли промовець згадував його ім'я, Дідула морщився, смикав Михайла за рукав і стиха казав: «Зараз на сраку сяде». Михайло відповідав на повному серйозі: «Терпіть. Туалет на ремонті».
Тим часом дійшла черга до міністра. Певне, у нього був час, аби вислухати інших, чи за протоколом належало не говорити першим — то вже деталі. Фахівцем міністр не був, підчитував з папірця підготовлений референтом текст, та швидко йому це набридло або ж совісно стало перед гуртом солідних людей користуватися шпаргалкою, і він махнув рукою на протокол і умовності.
— Міністр я недавній, не хотілося б лукавити і вдавати з себе знавця живопису. Через те скажу як звичайний глядач: мені сподобалося те, що робить Євген Петрович Дідула. Сказати, що в його роботах пульсує життя, — то забирати хліб у журналістів-початківців. Колеги Євгена Петровича краще знають, у чому секрет його пензля. Або — здогадуються, бо знати по-справжньому — це дано лише самому творцеві. Хочу привітати майстра, побажати йому творчого довголіття. І ще. Не для преси, якщо тут вона присутня. Готується указ про присвоєння Євгену Петровичу звання народного художника. Гадаю, буде підписаний незабаром.
Зупинивши оплески, міністр додав:
— Та навіть якби не було указів, канцелярій і офіційних звань, Євген Петрович по суті своєї творчості, за рівнем майстерності давно вже є справді народним художником.
У залі знову зааплодували, до Дідули посунули з квітами, обіймами і поцілунками.
Коли міністр заглядав у папірець, Михайлові, хоч як він намагався відігнати від себе видіння, здавалося, що бачить на чолі державного службовця той ненависний знак, оту стигму, що її незрима субстанція прозирала, часто непомітна, через те й не усвідомлена носієм; і лише коли міністр відірвався від тексту, здалося, що стигма та почала блякнути й зникати.
До Михайла підійшов Микола Бадиляк:
— Ну, як тобі Дідула? І взагалі — як тобі вдома? Навіть не знаю, з ким розмовляю, — з Мишком чи Михайлом Єфремовичем.
— Кинь, Миколо, не час і не місце. Ти ж розумієш, що в мене не було можливості ні подякувати тобі за поїздку, ні вибачитись за неприємності, що мав через мене. То тепер — вибач. І спасибі.
— Спасибі у стакан не наллєш, як жартує один добрий знайомий. Пішли краще до столу. Бачиш, уся громада біля фуршетів.
— Чуєш, Миколо, там у мене в гостях були кияни, художники, хвалилися, що клопотатимуться про мою виставку в Україні. До спілки вашої ніхто не звертався?
— Чому — вашої? Тебе поновлено. А щодо виставки… Щось такого не пригадую.
— Забудь, то я так, до слова.
— Ти надовго?
— Відбудемо сороковини по батькові, а тоді вже… Слухай, я ще хотів спитати… Чесно кажучи, і сам не знаю, навіщо.
— Питай, чого там.
— Лариса… Як вона, що вона?
Микола подивився на нього, як на прибульця з космосу:
— Отакої… Навіщо тобі? Утім… Вибач. Знаю я небагато. Грала в театрі. Що і як тепер, — повір, не знаю. Я давно відійшов від театральних справ, подався в декоративне царство. Хочеш — дізнаюся, що і як. Тільки… Ти певен, що варто?
— Ні. Та хіба знаєш наперед?
— Невже після всього… щось збереглося?
— Ти — про ніжні почуття? Любов?
— Ну, щось таке…
У Миколи обличчя стало страстотерпним, ніби він на відвідинах важко хворого. Михайло зауважив те і всміхнувся:
— Зі мною все гаразд. Просто — екскурсія в минуле. Idee fixe. Як нині мовлять — нічого особистого.
— Я дізнаюся. Тільки, вибач, я б не ворушив минуле. Ми вже в такому віці, коли не варто давати поживу демонам і привидам.
Остання фраза прозвучала надто патетично, і Михайло поморщився:
— Ти що, Мережковського начитався? Чи до братства вільних каменярів занесло?
Микола спершу не зрозумів, навіть шкіра на лобі наморщилася, а потім — дійшло.
— До масонів не належу. Мене останнім часом тягне на пафос. Викладаю, а студенти нині непрості, то я їх з пантелику збиваю, щоб не думали, що вони одні розумні.
— Ясно. Ато я стривожився. Євген Петрович теж викладає?
— Дідула — професор, метр. Знакова фігура. Жодних ознак старіння. 1 рука, й око, й інтелект — дай, Боже, молодшим. Ну, ти ж сам роботи бачиш — розкіш!
Ніби почувши, що його згадали, до них, звіддалік махнувши рукою, ішов Євген Петрович, та не сам, а підтримуючи під лікоть міністра. За ними просувався казенний ескорт з кількох чоловік, — певне, час офіційного візиту закінчився.
Михайло бачив, що Дідула проводжає високого гостя, і, аби не заважати церемонії, відступив до стіни, зробивши вигляд, що надивляє тонкощі одного з пейзажів.
— Михайле Єфремовичу! — почувся баритон Дідули. — 3 тобою хоче познайомитися пан міністр.
Зблизька обличчя міністра з трохи короткозорими очима мало приємний, якийсь домашній вигляд, і рука його була суха.
— Євген Петрович оповів вашу одіссею, а міг би цього й не робити — я прекрасно пам'ятаю, як тоді танцювала пропаганда навколо прізвища Джміль. І про успіхи ваші дещо знаю. Не буду агітувати, але хотілося б, аби тепер в Україну повернулися ті, хто її вартий. Коли у вас виставка в Берліні?
Михайло відповів з почуттям симпатії до цього урядовця. Привид стигми, що його намислив собі півгодини тому, не з'являвся на рівному, високому чолі міністра.
— Сподіваюся, там будуть наші представники, — він дав знак помічникові, той почав щось занотовувати, — і, якщо ваша ласка, будемо раді відкрити вашу виставку на Батьківщині. Згода?
— Дякую, — відповів Михайло. — Дуже хотілося б, аби мрії збувалися.
Міністр уважно подивився на Михайла короткозорими очима — так, ніби хотів упевнитися, що співрозмовник сказав усе і більше нічого не додасть.
— Мрії, кажете? Зрозумів, зрозумів. Спробуємо скоротити відстань між мріями і діями. Всього вам найліпшого і — до зустрічі.
Дідула підморгнув Михайлові і повів міністра до виходу. Весь цей час Микола стояв поруч і дивився на міністра відданими очима.
— Як його прізвище? — спитав Михайло.
— Чиє? Ти хіба не знаєш? — Бадиляк зрозумів, про кого йдеться.
— Той самий?
— Звісна річ. Він недавно.
Михайло помовчав. Трохи прикро було, що сухо говорив з людиною, яку заочно знав і поважав.
— Шкода, але не його це парафія. Піде невдовзі, побачиш.
— Чого ти так вирішив?
— Очі в нього не казенні. І стигми нема.
— Якої ще стигми?
— То я так, не зважай.
Миколі кортіло допастися нарешті до фуршету. Не здолавши опору Джмеля, він пішов до столів сам, пообіцявши принести бутерброд для непитущих.
У залах і переходах між ними набралося вже чимало відвідувачів. Михайло знайшов вільний стілець і сів, аби не заважати любителям високого мистецтва. Крім іншого, він надумав поговорити з Дідулою про батьків лист і свою знахідку — більше, вважай, ні з ким було обговорити все це; Євген Петрович міг порадити щось конкретне — Михайло чомусь був того певен.
Про музейну тишу давно було забуто, говорили на повен голос, сміялися; збиралися купками молоді люди у неконформістському одязі — схожих Михайло зустрічав і в Метрополітен, і в інших нью-йоркських музеях. Хіба що там чарку не пили та й таких виставок не влаштовували — для цього були інші місця. Гостро подумалося про Ванду, сина, наївно схотілося, аби вона була тут, біля нього. Невже він стає сентиментальним? Старий, ностальгуючйй за чужиною на рідній землі невідь-хто — космополіт, патріот чи просто наділений хистом біоробот?
Михайло був нещирий. Старим себе не вважав, так і Ванда б сказала. І не ностальгію він відчував — просто скучив за рідними. Коспомоліт? Навряд, хоча нині багато на що дивився іншими очима, тверезими й часом безжальними. Чи лишився патріотом? Певно, що так, але позбавленим ілюзій. Він багато чого чекав, коли сторінки нью-йоркських газет, телевізія не стримували емоцій з приводу змін на політичній мапі світу. Знайомі з діаспори випромінювали ентузіазм і не розуміли його стриманості. Для них було важливе насамперед те, що президентом став українець. Мовляв, життя змусить і комуніста стати патріотом, а головне — народ не дозволить старих порядків. Михайло сумнівався і у виборі народу, і у його далекоглядності. Його не хотіли розуміти, інколи — й слухати. Одначе, незважаючи на радикальний патріотизм, лише одиниці наважилися повернутися в Україну, аби прислужитися їй, незалежній, омріяній. Не так багато часу пішло на те, аби стало зрозуміло: діється щось не те і не так, як мало б за логікою глобальних перемін статися.