У Михайла не було часу, аби скласти думку про теперішню Україну. Не брати ж до уваги добробут Тетяни, професора з платнею нью-йоркського ліфтера, мову, чутну звідусюди, — ось і тут, на виставці, говорили переважно нерідною. Михайло виріс на Куренівці, на своїй Никодимівській, де мови сусідували, та російська знала своє місце і через те не дратувала, бо не пнулася у гегемони. Там і досі так — Михайло в цьому пересвідчився, як переконувався і нині у тім, що природний баланс, порушений давно, — це серйозно.
Він пам'ятав подільську школу, бійки між «аристократами» і «плебеями» саме через мову, і лише тепер повною мірою розумів, яких зусиль коштуватиме бодай наближення до часів українізації, що про них оповідав батько. Більшою бідою, аніж мовна неідентичність, Михайло вважав продовження існування і діяльності партії під червоним прапором. Головне крісло держави лишилося під учорашнім їхнім ідеологом, демагогом, що нагадував Михайлові вгодованого кота-сибарита, котрий, одначе, не втратив інстинкту і приземлявся завжди на всі чотири лапи, незважаючи на пещеність і висоту, з якої падав.
Проте ці думки — Михайло прекрасно розумів — були таким собі снобізмом стороннього. Якби якийсь гурт однодумців тут, в Україні, покликав його: «Іди, Михайле Джмелю, до нас, бери до рук держаки транспаранта, вигукуй гасла, балотуйся в парламент, виступай на мітингах, борись за власні ж переконання і переконуй інших!» — навряд чи він погодився б. Чому? Не любив натовпу. Не любив колон і шерег. Не терпів гарчання гучномовців. Від ідіотизму єдиномислія і покори втік не для того, аби знову стати «коліщатком і гвинтиком» — нехай іншого механізму. Михайло складав собі звіт: позиція його вразлива і нелогічна, але втішав себе тим, що за обставин екстремальних і вирішальних не сидітиме склавши руки, якби навіть дійшло до зброї.
«Мала все ж рацію Ванда, коли казала, що люди лишаються дітьми до сивин», — кпинив зі своїх несподіваних рефлексій Михайло, сидячи на стільці під стіною й спостерігаючи виставкову публіку.
Микола виринув розрум'янений, бо причастився. І був не сам — тримав під руку в солідних літах жінку з надмірним макіяжем на обличчі.
Михайло підвівся, аби запропонувати місце дамі. Щось знайоме було в її обличчі, але відразу не впізнав, лише почувши голос, угадав:
— Зою Казимирівно!
— Ну от, нарешті, думала, не впізнаєте. А ви, Михайле, нівроку. Жінки згасають швидше…
Бєлова постаріла катастрофічно, тільки очі блищали, як давним-давно. Михайло почав був розлогий комплімент, але Зоя Казимирівна не дослухала:
— Не треба вправлятися в куртуазності. Дай краще на тебе подивлюся. Нічого, що я на «ти»? Достойний мужчина. Микола сказав, що тебе міністр запрошував з виставкою. Правда?
— Та наче.
— Я хоч давно на пенсії, але живим трупом себе не вважаю. Чула, що ти за кордоном часу не марнував. Рада за тебе. Хоч ви з Миколою все-таки великі свині.
— Ви про що?
— А про витівку вашу — з гіпсом. Скажеш, що не ви?
— З яким гіпсом?
Михайло помітив знаки Миколи: «Не признавайся!»
— Ну й упертюхи! Партизани, підпільники… Налякали бабу членом, теж мені…
— Та ми ж не скульптори, Зою Казимирівно.
— Знаю, знаю, сама винна, чого там… Скільки ж вас училося, в люди повиходило, а запам'яталися не тихоні слухняні, а бешкетники й хулігани.
— Бо вони як дріжджі — без них не тісто, а глевтяк, — сказав Микола. — Або як шампанське на святковому столі. Бокал шампанського, Зою Казимирівно?
— Не відмовлюся. Ти з нами, Михайле?
— Він за кермом. Абстинент. Мораліст.
Микола підморгував Джмелю, — мовляв, зараз заберу тітку.
Бєлова відпливла з Бадиляком у напрямку столів, оточених тісним кільцем любителів застольних натюрмортів.
Дідули досі не було видно, і Михайло вирішив піти його шукати, дивлячись, як несе свою трохи зігнуту спину Зоя Бєлова — фігура з укритого туманцем пам'яті, але незникомого минулого.
Знайшов він Дідулу випадково. Двері невеличкої кімнати за кілька кроків від початку експозиції прочинилися, і Михайло побачив Євгена Петровича за столом, заставленим напоями і наїдками.
— Михайле, голубе, заходь! — загукав Дідула. — Оце по тебе щойно відправив легата.
Євген Петрович порекомендував Джмеля товариству, всадовив за стіл.
Дідула прийняв добру чарку, та й гості, з усього було видно, не відставали, тож Михайло вирішив не псувати Євгенові Петровичу кураж.
— Тут, Михайле, мої друзі з міністерства, з міськради, мої дорогі меценати, народний депутат, на дозвіллі — художник. Імен одразу не запам'ятаєш все одно.
Довелося вдавати, що п'є справжню чарку, хоча наливав собі воду, сподіваючись усе-таки здійснити свій план. Коли Дідула залишив на якийсь час VIP-персон, аби поглянути, що робиться на виставці, за ним подався й Михайло.
— У мене серйозна розмова до тебе, Петровичу. Зможеш за годину-другу звільнитися?
— А що сталося?
— Проблема, причім досить серйозна. Я б тебе до себе забрав, під яблуні, на свіже повітря. Жінка не лаятиме, якщо заночуєш у мене?
Дідула розреготався:
— Аби й була — хіба я не козак? Нема в мене дружини. Сам п'ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю. Ну, не завжди сам, але ніхто мною не командує.
— Не завжди це добре.
— Та як тобі сказати… Все одно клопіт. Хоча й приємний — на старості літ розрада.
— То як вирішимо? На інший день перекласти?
— Кажеш, серйозна проблема? Така, що на одній нозі не розв'язується?
— Саме так.
— Тоді розберуся з гостями — і я твій. Розумієш, там люди, варті уваги. Ніякий біс — ні спілка, ні міністерство — і копійки на виставку не дадуть, а ці — залюбки. Причім, повір, од щирого серця. З мене їм толку — як із цапа молока. Ну, хіба що етюдик подарую. Такі в нас нині справи. Не можу я їх покинути напризволяще.
Спливла третя пополудні. Михайло давно залишив музей, бо повітря у залах стало нестерпно задушливим, а кондиціонери чи не працювали, чи їх просто не було — він не зауважив. Михайло курив неподалік від скульптури Рєпіна. Проходили купками і поодинці відвідувачі виставки, серед них він помітив кілька облич тих, кого Дідула приймав окремо. Нарешті вийшов іменинник у гурті молоді, переважно дівчат, усміхнений і, на перший погляд, не дуже хмільний, хіба що поголені щоки, вільні від артистично підстриженої іспанської борідки, зайве червоніли.
Дорогою заїхали на Лук'янівський ринок, Михайло набрав усякої всячини — копченої підчеревини, сьомги, бринзи, диню, велетенського кавуна, коньяку, вина, води, баранини на шашлики, кілька свіжих кругів лавашу.
— Побійся Бога, Мишку, хто ж оце все з'їсть і вип'є?
— Хто ж, як не ми?
Михайло радів, що Дідула не перебрав у музеї, але, виявилось, завчасу: Петровича в машині зморило, і він закуняв, відкинувши красиву голову з шевелюрою на край спинки заднього сидіння.
Коли приїхали, Євгену Петровичу прокидатися не хотілося, і, з превеликими труднощами завівши в дім, Михайло поклав його на широкий диван у вітальні, накрив пледом і полишив відпочивати.
Дідула прокинувся надвечір і спершу не міг уторопати, куди це його занесло: сутінкова незнайома кімната, пахощі димку звідкілясь, неясні голоси знадвору, один, здається, жіночий. Аж потім пригадав машину, ринок, затію Михайла і, потягнувшися всім тілом, як замолоду, вийшов з будинку в теплий синіючий вечір.