Поки Дідула спав, Михайло нашвидку замаринував баранину, напалив вугілля у рівчачку за хатою. Побачивши рух у сусідському дворі, зайшла Тетяна.
— Ти що, наміривсь хату спалити?
— Піди краще шампури пошукай на кухні.
— Урочистий прийом? З якої нагоди?
— Нагода спить у вітальні, не лякайся і нагоду не злякай.
Тетяна недобре зиркнула на Джмеля:
— Що за нагода? Якої статі?
У Михайла був гарний настрій.
— Ще не знаю. Побачимо ввечері.
— Що ти верзеш? і
— Іди по шампури.
Повернулася Тетяна, сміючись.
— Я вже думала, сусід у гречку скаче.
— Знаєш, як чехи гречану крупу взивають? Поганка.
— Чого б то? Теж мені слов'яни понімечені. Хто там у тебе спить?
— Не роздивилася? Не впізнала? Хоча — коли то було… Дідула, мій учитель, вважай, найперший. Метр, професор, холостяк. Народний художник. Іди на стіл збирай, надворі сядемо.
Чи боїшся?
— Ти, Джмелю, не гуди вколо мене, не вжалиш. Поглянемо на твого холостяка.
З-за рогу з'явилася постать Дідули.
— Ось він я, глядіть, голубонько. Якщо не помиляюся, звуть вас Тетяна. Як була красуня, так і лишилася. А я дід Євген, якого ви геть не пам'ятаєте.
Тетяна придивлялася до гостя з недовірою, але сутінки ховали нюанси.
— Ну, піду на стіл збирати.
Михайло низав баранину. Дрова перегоріли, жар брався блідим попелом.
— Петровичу, як ти ставишся до душу? Хочеш?
— Залюбки.
— Зараз простирадло принесу.
Відсвіжений душем, сяючий, як нова копійка, Євген Петрович сипав за столом анекдотами і компліментами. Шашлики з молодої баранини танули в роті. Коньяк запивали принесеним Тетяною домашнім квасом і збиралися запатентувати цей спосіб споживання благородного напою. Вечір здав свої повноваження ночі, але цього ніхто не помітив. Говорили про все і ні про що, аж поки Михайло не спитав:
— Петровичу, скажи, як тобі нині живеться? Я все не можу зрозуміти, що змінилося. Ну, харчі, одяг, меблі, авта, — бачу. Конституція. А люди як? Ті самі чи хоч трохи інші?
— Так гарно сидимо, а ти… Побудеш більше, сам відповідь знайдеш.
Тетяна явно не хотіла серйозної розмови, її влаштовувала увага Дідули, а він на неї не скупився.
— Розумієш, я б збрехав, якби почав співати осанну новим часам. Але й ганити якось не випадає. Хтось змінився, хтось розізлився, одному пахне трояндами, другому — лайном. Одне скажу: як у казці — одним махом — не буде. А чого ти раптом? Думаєш, чи варт додому вертатися? Якщо хочеш мою думку — не жени коней. Скучив?
— За домом батьківським — так. За тобою. Тетяною. За її мамою. Але як згадаю олов'яні очі придурків, котрі вважають себе помазаниками Божими, всю оту свинцеву глупоту, ряджену під вищу справедливість, підстрижені під нуль мізки, весь отой ідеологічний концтабір — сироти на тілі виступають. Ну, повернуся, сім'ю привезу — а раптом знову те саме? Не хочу ризикувати. Не вірю попам-розстригам.
— Ти про кого це? А, про наших вищих достойників… Самі ж обирали.
— Я й кажу…
— Ну, так похмуро навряд чи варт. Були з-поміж партійців і порядні люди. Сам знаєш.
— Були, не були. Я про інше. Мали прийти принципово інші люди.
— Правда, Михайле, хотілося б. Але послухай мене. Ніхто не був готовий до державної діяльності. До мітингів — так. Промітингували все, пару випустили. А панове перевзулися, перевдягайся — і знов до керма. В організації їм не відмовиш. Роздивилася публіка, побачила хамелеонів, а вже пізно. А наперсточники все врахували: не хочете тих — не біда, ось вам інші. Маніпулювати заможними людьми важко, неможливо, а бідними — нехитра штука. Революція — контрреволюція, біле — чорне, ранок — вечір, нуль — одиниця, двоїчна система Вінера, одвічна кібернетика життя, суспільного в тому числі.
Дідула перевів дух:
— Якщо хочеш знати мою думку: в Україні справжньої демократії скуштує навіть не нинішня молодь, а прийдешня, через пару поколінь, не менше. І то щастя, що без громадянки обходиться. Не почувайся так, ніби ти особисто винен у тому, що ми застрягли в політичному багні.
— Я ніколи себе винним не почував. Просто млоїть трохи. Сміються з нашої незалежності кому не ліньки.
— От я — не сміюсь. Але і сльозу пускати не хочу. Роблю своє і робитиму.
Тетяна мовчала, дивилася то на бородатого Дідулу, то на Михайла, незвично збудженого і трохи розгубленого.
— Дорогі мої мужчини, вам не здається, що товчете воду в ступі? Єдине, що змінилося, якщо вам цікава моя думка, це — можливість про все говорити відверто. Колись, пам'ятаєте, на кухнях вели глобальні розмови, затуливши подушкою телефонне вухо, а тепер кругом — Гайд-парк. Студенти мої, чисті душі, до політики ставляться як до проституції. Причім першу найдавнішу професію вважають чеснішою. Налийте, краще, хлопці, на коня. Пізно.
Михайло налив'чарки.
— Не хотів псувати вечір, слово честі, не хотів.
Дідула знизав плечима.
— Отакої! Все нормально. Зараз кругом: після третьої — про політику. Хвороба. Короста. Свербіж.
З темряви долинув голос Євдокії Пилипівни — кликала Тетяну. Дідула почав умовляти, аби хоч трохи ще побула:
— Ну, хочете, я вашу матінку сюди приведу, ще посидимо, погомонимо.
— Дякую, але — час. Ще побачимося.
Євген Петрович провів Тетяну до хвіртки і повернувся не так швидко.
— Слухай, козаче, — сказав він, усівшися на лаві. — Гарна в тебе сусідка. Я портрет її хочу намалювати.
— Умовляв?
— Так.
— А вона?
— Сказала, що ввечері всі жінки гарні, а чоловіки сліпі. Мовляв, побачу вдень — охота пропаде.
— Петровичу, не грайся з вогнем. Тетяна тричі заміжня була, жінка вона з норовом. Чи в тебе — суто мистецький інтерес?
— Ти з діда не смійся. Я ще дещо можу, скажу по секрету.
— Ну, гляди. Ти — професор, вона — професор… Усе в житті можливе.
Вони ще довго сиділи під серпневими зорями.
— Зовсім забув про кавун. Будеш, Петровичу?
— Куди його на ніч. Уже завтра.
Гупнуло, впавши, яблуко.
Євген Петрович підвівся, пішов у темінь до садових дерев, ледь окреслених на оксамитово-чорному фоні неба. Вернувся з яблуками.
— Ти, Михайле, сам не розумієш, в якому раї опинився.
— Я ж тут народжений.
— Звик. А я від волі, повітря, тиші хмелію більше, аніж від чарки. Я зараз на Русанівці живу. Вікна — на Дніпро. Три кімнати, я один. І все одно — як у клітці, підвішений на п'ятнадцятому поверсі. А в тебе земля під ногами. Воля. Життя.
— Ну то лишайся, Петровичу, живи. Хазяйнуй. Малюй.
— Двоє ведмедів на один барліг — забагато.
— Я незабаром поїду. Сороковин дочекаюся — і на крило. Спершу до Берліна, а далі — у Штати. Документів на спадщину півроку чекати.
Дідула налив чарки, відрізав шмат бринзи, перерізав його надвоє.
— Ти мені про якусь свою проблему казав — там, у музеї. Оце саме вона — мене тут поселити?
— Хіба це проблема? Твоя добра воля. Клопіт інший, марудний. Окрім тебе, Петровичу, нема з ким порадитись.
— То кажи.
Вони закусили помідором і бринзою, і Михайло, намагаючись оминати подробиці, розповів Дідулі про батьків лист і скарб, залишений йому.
— Ну-у, Михайле, просто як у романі Дюма. Чекай, а в чому ж, голубе, проблема? У тебе дім, обійстя, золото — який же клопіт?
— Золото. Навряд чи мені дозволять його вивезти. Та й немає в цьому потреби. Чи не підкажеш якогось добродія, щоб купив ці монети?
Дідула надкусив яблуко, похрумтів соковитою його плоттю.
— Не яблуко — диво, — нарешті сказав, плямкнувши губами, як дитина. — Ходімо, мабуть, спати. Гадаю, допоможу тобі, Джміль — Монте-Крісто…
Тої ночі рясно падали яблука. У передранковій тиші чутно було, як вони товсто, солідно гупають. Тетяна крізь напівсон чула глухі удари і все не могла зрозуміти, що це за звуки, і заснула остаточно лише тоді, коли збагнула: то сусідський сад озивається. Уві сні вона всміхалася, бачила себе молодою.
VIII
Вересень закінчував свою роботу і готувався передати жовтню зекономлений запас вітру, дощу, туманів, двірницьких мітел. У джмелівському саду було зібрано майже всі яблука, лише кілька, на горішніх гілках, світили червоними, як лінзи світлофорів, боками. Михайло залишав їх, аби забрати з собою для Ванди й сина, якщо витримають переліт і митниця аеропорту Кеннеді не витрусить їх як заборонені фрукти. Було тепло й затишно, падало так мало листя, що здавалося: ще не осінь, а останній краєчок літа.