Михайло привітався, заходився знімати черевики в передпокої, але Лариса замахала руками:
— Що ти, тут не музей. Та й не прибрано, вибач. Заходь.
Михайло згадав про сумку, залишену під вішалкою, приніс у вітальню, видобув звідти припаси: коробку шоколаду, коньяк, ананас.
— Навіщо ти тратився?
Лариса спитала так, як частенько роблять це жінки, аби підкреслити свою хазяйновитість і ощадливість, у душі все ж задоволені увагою мужчини, ким він не був би — чоловіком, коханцем чи просто знайомим.
— Ти сама?
— Сама. Сідай, де хочеш.
Михайло впізнавав меблі, що вступили вже у ветеранський вік, килим на підлозі, добряче витертий, навіть тюль на вікнах, здається, не мінявся з тих пір, як він пішов звідси.
Виходила й заходила Лариса, накриваючи на стіл, і він мимоволі зауважував її повільну, обважнілу ходу, незважаючи на те, що жінка не розповніла, не розпливлася, як багато хто в такому віці. Подумки він порахував, скільки ж це їй.
Що ж, хоча змінився колись мінливий, рухливий, ясний погляд, хоча обличчя немов хтось притрусив крейдою, шкіра на ньому, — тоді, давно, — порцеляново-рожева, згрубіла і наче трохи обвисла, все ж Лариса поки що не програла вічного двобою жінки з головним своїм ворогом — часом, але з усього було видно, що на цю битву сил катастрофічно бракує.
Коли Лариса сіла навпроти за сервірований стіл, він помітив, що в неї дрібно посіпуються пальці. «Мабуть, нервує», — подумав Михайло.
Він налив у чарки коньяк і запропонував випити за здоров'я господині.
— Ти ж за кермом.
— Трохи можна. Забула, мабуть, що я найкраще кермував після двохсот грамів.
— Коли те було.
Лариса випила одним духом, взяла м'ясисту чорну оливку.
— Як ти знайшов мене? Довідкове дало телефон?
— Микола. Микола Бадиляк. Пам'ятаєш такого?
— Звичайно. А що тебе привело у Київ? Ти ж, здається, у Штатах?
— Батько помер.
Лариса опустила голову.
— Царство небесне. І моя мама… Вже давно…
Михайло налив чарки.
— Пом'янемо.
Він зауважив, як похапливо Лариса взяла кришталеву чарку-стопку без ніжки і одним духом ковтнула світло-коричневу рідину.
— От як воно все у цьому житті…
Лариса з'їла ще одну маслину, взяла шматочок сиру.
— Я чоловіка поховала два роки тому.
У Михайла ледь не вирвалося: «Він же зовсім молодий, чому?» Натомість сказав:
— Співчуваю, щиро співчуваю.
Лариса подивилася на нього трохи дивно, наче перевіряючи: сказано було механічно, за неписаним протоколом, що діє в подібних ситуаціях, чи справді колишній чоловік співчуває. Йому не довелося розпитувати, як і чому це сталося, Лариса сама розповіла, — видно, і досі їй боліло:
— На випробуваннях вибухнула турбіна. Просто на стенді. Він її проектував. Отак, Михайле. Ніби на війні.
Запала мовчанка. Михайло не знав, що сказати, та чи й потрібно було?
— Ти працюєш? — спитав перегодом.
— Так. Якщо це можна назвати роботою. На контракті. Покличуть — то йду. Граю старушенцій. Гриму майже не треба.
— Не жартуй. Рано себе списувати.
— Та чого там, треба правді в очі дивитись.
Михайло налив ще, почекав, поки Лариса вип'є, сам тільки губи вмочив. Вона не звернула на те уваги — чи їй було байдуже, чи схвалювала його витримку.
— А дитина? У тебе син, здається?
Коньяк почав діяти, біле обличчя ставало рожевим, вся вона пожвавішала:
— Дитині вже скоро на четвертий десяток. У мандрах, усе за грішми ганяється по білому світу. То на Півночі в Росії вугілля довбе, золото шукає, то на Далекому Сході на сейнерах крабів ловить, то з шабашниками газифікує Сибір. Я його майже не бачу, мамину радість. Приїде коли-не-коли, привезе грошей, погуляє тут від душі — і знову галасвіта.
— Хто він? За освітою?
— Кинув геологічний на другому курсі.
— Чому?
— Не знаю. Сказав, що з нього досить.
Лариса перемінилася на обличчі. Здавалося, що за мить заплаче. Але переборола себе. Коли Михайло наливав чарку, помітив, що вона дивиться кудись поверх його голови, у кут кімнати, чи що. «Як колись», — подумав Михайло і впіймав себе на тому, що це не зачіпає його. Анітрохи.
Ларисині пальці більш не тремтіли. Вона майже нічого не торкнулася на столі, хоч було чим зацікавитися, він постарався.
— А ти, Михайле, як? Вибач, не спитала, дурепа.
— Все гаразд. Живу. Працюю. Син. Дружина.
— Хто вона? Вродлива?
— Так.
— Скільки синові?
— П'ятнадцять.
— То ти ще молодий батько.
— Облиш. Яка там молодість.
— Як тобі ведеться?
— Не скаржуся. Добре ведеться. Малюю. Виставки.
— Отже, не шкодуєш, що покинув наші палестини?
— Як тобі сказати…
— Дивна річ — життя. Це ж я винна в тому, що ти виїхав тоді.
Михайло подивився на Ларису і несподівано для себе всміхнувся. Ларисі це не сподобалось.
— Чого смієшся? Хіба не так?
— Не зовсім. Як тобі сказати… З тим, що між нами, я упорався. Душило мене інше.
— Із цим усі жили. Все-таки, Михайле, маєш мені подякувати, визнай. Стрес, протидія, протест…
— Нехай, якщо тобі так утішно.
Лариса ковзнула поглядом по білому прямокутнику стола.
— У нас уже не наливають?
Спитала ніби жартома, але Михайло був певен: не помилився, подумавши кілька хвилин тому, що сталося з Ларисою. Ні, він не має підстав, просто жінка нервує, намагається віднайти порушену рівновагу.
— Ти з'їла б чого.
Сам Михайло вже не пив міцного, їв то шинку, то сир, то мідії з квадратної баночки, від яких Лариса сахнулася, як чорт від ладану.
— Не хвилюйся. Бачиш, не розкоровіла. Бо на дієті. Знаєш, Михайле, я думала, чого це раптом ти мене ощасливив візитом.
У голосі Лариси чулися тонкі надривні нотки, та й артикуляція змінилася — діяв алкоголь, але вона цього, природно, не помічала, вважаючи, що все прекрасно, що мова її переконлива, логічна і несе з собою значущі, непересічні думки, якими треба поділитися з візаві.
Михайло пам'ятав цю манеру Лариси раптом, на рівному місці, спалахувати і говорити, говорити, але тоді то було доповненням чи виявом її рухливої, мінливої натури — недарма вона нагадувала живе срібло, а нині в її тоні відчувалася агресія, причини якої неможливо було визначити.
— От ти зараз сидиш переді мною, пещений, у дорогому костюмі, успішний, незалежний, переможець, одне слово, і втішаєшся з того, що бачиш перед собою підстаркувату жінку, вимучену, викручену, геть не щасливу. Це твій реванш за те, що завдала колись тобі болю? Скажи, чого ти прийшов?
Не хотілося так думати, але Михайло відчув, що надаремно приїхав. Після Ларисиної тиради, виголошеної добре інтонованим, але завдяки чарці трохи істеричним голосом, думка ця остаточно заполонила його. Ну як пояснити войовничо настроєній жінці, котра стала за стільки літ майже чужою (так він відчував і не міг нічого протиставити раптовому відчуженню), що слова про тріумф і реванш — суцільна маячня, що привели його сюди нормальні емоції нормальної людини.
Вона не дочекалася відповіді і продовжила.
— Ти хочеш знати, чи не шкодую, що покинула тебе? Так я тобі й сказала! Ти вважаєш мій вчинок помилкою. Неправда! Я все зробила чесно.
— Слухай, я це давно колись чув — про чесність, любов, вибір. Ти забула, що про все це вже говорила. Ради Бога, я зайшов просто так, без жодної лихої думки. Не хотіла мене бачити — сказала б, я б не образився. Охолонь. Я тобі не ворог. Колишній добрий знайомий, як хочеш. Не привид з минулого.
— Не привид… Це я, мабуть, схожа на привид, і не вельми приємний. Бачиш — тінь од мене лишилася.
— Навіщо перебільшувати? Таж Лариса Павичева, з плоті й крові.
— Якби ж то… Руїна… На відміну від тебе. Як там у вас кажуть — маєш вигляд на тисячу доларів. А я й цента не варта.
— Облиш, ти цілком на рівні. Повір.
На якусь мить здалося, що наелектризована атмосфера в кімнаті розрядилася. Лариса трохи ніби пом'якшала.
— Вибач, Михайле, я тобі наплела казна-що. Мабуть, самотність мене скоро зжере. Нікому не потрібна — ні театру, ні синові. Здичавіла й зубожіла пенсіонерка.
Лариса сама налила чарку, подивилася на Михайла, чекаючи, певне, негативної реакції, але він удав, що полює виделкою на зелену оливку, фаршировану анчоусом.