— Спасибі, що не читаєш мораль. П'ю, Михайле. На вулиці не падаю, пісень не співаю, але… Буває.
— Що мені до того? Кожен сам собі хазяїн. От що, Ларисо, я нині при грошах, візьми, тобі знадобляться. Мені вони зайві. По-дружньому, без церемоній.
Краще він того б не казав, не ліз рукою в кишеню піджака. Щось зробилося з Ларисою лихе, ніби він ударив чи смертельно образив її. До щік, вилиць, і так уже майже червоних, ніби зроблено було додаткову ін'єкцію крові.
— Ти… ти що, купувати мене здумав? Я тобі життя зіпсувала, а ти, толстовець, другу щоку підставляєш? За кого ти себе маєш? І мене? Навіщо ображаєш? Хто тобі дозволив? Збиткуєшся, принижуєш?
— Чекай, чекай, Ларисо.
Михайло розізлився:
— Цить, кажу! Не вдавай з себе непорочну Діву Марію. Скільки разів ми з тобою цей диван ґвалтували, не пам'ятаєш? А він пам'ятає. І я пам'ятаю, де у тебе що і яке. Кожну родимку. Не знаю, як ти, а я не забув, хоч воно ні до чого. Не чужі ми, хоч як би склалося. Не можеш мислити по-людськи, то я тут не винен. Бувай здорова.
Він підвівся і попрямував до дверей, оббитих старим потрісканим дерматином, зачепив рукою ручки сумки і зупинився з надією, що у Лариси вистачить здорового глузду вийти у коридор, попрощатися, хоч би й мовчки. Не дочекавшись, крутнув пластмасовий гудз замка, вийшов і причинив двері. Замок клацнув, ніби знято було запобіжника чи зведено курок. Михайло постояв ще на майданчику сходів, очікуючи, що Лариса зробить спробу зупинити його. Марна надія. За дверима було тихо, як у вусі.
Перед тим, як сісти за кермо, дістав з нижньої кишеньки піджака пігулки «анти-поліцая». Хоча був абсолютно тверезий, не хотів устрявати в історію через чутний усе ж запах. Пігулки приїхали з ним з Америки: інколи у колі колег вони дозволяли собі пиво чи краплю чогось міцнішого, тоді засіб ставав у пригоді. За довгі роки у Нью-Йорку його, щоправда, жодного разу не зупинив полісмен, але це могло статися і тут, у колись спокійному, а тепер надміру завантаженому транспортом Києві. Дорогою на Никодимівську Михайло думав про причини того вибуху злості, мало не ненависті, що стався з Ларисою, і не міг знайти йому пояснення. Спиртне? Та не стільки вона й випила, ні, п'яною не була. Пам'ять підкинула рядок якогось давно прочитаного і, здавалося, навіки забутого вірша: «Не повертайте, що б там не було, до тих жінок, яких колись любили…» Далі він не пам'ятав, але й згаданого було досить, аби відгородитися від щойно розіграної сцени, де він був не стороннім свідком, а виконавцем накинутої йому неприродної ролі.
Машина потрапила у зелену хвилю. Михайло досить швидко дістався до Царської, тепер Європейської площі, спустився на Поділ, потім лаяв себе: краще, зручніше було б через Лук'янівку, хоча, можливо, хвилин із п'ять втратив. Він намагався не думати про свій невдалий візит, не згадувати поруйноване, що не кажи, обличчя Лариси, її недобрі, пригаслі очі. Даремна була затія. Що ж, він виконав обов'язок, що сам собі його накинув невідомо з якої причини — тільки не з банальної цікавості. Чи співчував він їй? Відповіді не було.
Тим часом Лариса, мов закам'яніла, сиділа за столом, заставленим наїдками. Коли Михайло пішов, її гнів змалів, зіщулився, мов шагренева шкіра, мов проколота пластмасова кулька у формі сердечка на пластмасовій паличці — їх продавали біля входу до Ботанічного саду, куди зрідка заходила навесні і восени. Влітку вона його не любила, цей сад. Може, тому, що був надто пишний, надто сповнений життя — на відміну від неї самої, зануреної в безнадійну самотину.
Вона налила половину фужера. Замість вірменського міг би Джміль купити щось демократичніше, і не одну пляшку. Вона випила, спробувала щось з'їсти, але не змогла. Доза була завелика, їй запекло у грудях, потім стало легше. Ще трохи лишалося, і це її потішило. Вона водночас і злякалася цього — невже спивається? Невже все-все позаду, все відійшло, все намарно? їй хотілося закричати, заскиглити, завити, як дворовій сучці, поціленій каменем дурного недоростка. Натомість Лариса підвелася, опухлими ногами дійшла до дивана, важко сіла, а потім прилягла. Сухі її очі дивилися кудись під стелю, у самісінький кут, звідки зміїлась майже до самої люстри тріщина.
Даремно вона дозволила Михайлові прийти. Стільки піднялося з глибин її душі, так стало прикро за себе, за свою жалюгідність в очах Михайла (була певна, що він виніс звідси саме це відчуття), що алкоголь, яким вона час від часу гасила розпач і безнадію, котрі поселилися в ній після загибелі Віктора, не дуже діяв.
Вона була щаслива у другому шлюбі, а коли знайшовся син, життя наповнилося тим рівним родинним теплом, що дорівнює температурі здорового тіла, благодаті якого не помічаєш, бо саме по собі воно і є благодатним. Лариса була вдячна Михайлові за те, що витримав удар з гідністю, не принижуючи ні її, ні Віктора, ні себе. Часом аж дивувалася, що Віктор з повагою згадував свого попередника, а коли стало відомо про Михайлів учинок (газети якийсь час товклися по його особі й творчості), не співчував тихцем, як дехто, а вважав, що Михайло повівся як мужчина й особистість.
Інженерна кар'єра чоловіка повільно, але стабільно йшла по висхідній, у домі був достаток, ріс син; у театрі Лариса нарешті зайняла свою нішу і не прагнула більшого, її цілком влаштовувала рівновага, яку було б порушено, якби дала волю акторським амбіціям. Нечасто вона згадувала Михайла. Кілька його робіт, що залишилися на стінах квартири, стали поступово звичними елементами інтер'єру і не викликали емоцій.
При чоловікові доля дорослого сина не викликала тривоги. Віктор спокійно поставився навіть до того, що юнак покинув студентську лаву: хай скуштує справжнього життя, якщо йому хочеться, з освітою встигне. Взяв його до себе на завод, знав коло друзів, — одне слово, матері не випадало нарікати, що син пустився берега. То вже опісля почалися історії не вельми приємні. Син одружився, пішов у прийми в сім'ю, яку важко було назвати благополучною. Невістка, довгонога, з осиною талією і нічогеньким личком, працювала манікюрницею, закінчивши курси після школи, була неврівноважена і претензійна — на тому рівні, що диктувався сімейним вихованням і своєрідними поглядами на життя, зокрема подружнє. Свати були колоритною парою. Торгували на ринку, збивали копійку і судили про все на світі за міркою «вигідно-невигідно».
Родичання було неприємним, вона ледь витримувала їхні візити, а чоловік удавав із себе гостинного хазяїна — заради сина, звісно. Шлюб Костика витримав два роки, на третій молоді люди, вичерпавши ліміт почуттів, розійшлися без претензій одне до одного. Так, ніби погралися в сім'ю — і досить. Ларису й Віктора вони не ощасливили онуком чи внучкою.
З тих пір почалося тривале тиняння сина по світах — не хотів сидіти на місці, не хотів сталості й затишку. Потелефонує з Якутська, Ігарки чи Південно-Сахалінська — і знову плитке, виснажливе очікування вістей від синочка. Про загибель батька він дізнався через кілька місяців після трагедії — бродив тайгою з мисливцями, зв'язку не було. З тих пір Костик побував удома лише двічі, і то по тижню, не більше. Звідки взялася ця пристрасть до бродяжництва, переміни місць — хтозна. 1 не було тому ради, не було просвітку.
Лариса нарешті піддалася нервовій утомі і незчулась, як поринула в сон. Сон був камінний, непроникний, звідусіль захищений алкоголем від гірких спогадів, безвиході, образ, облич, страшного відчуття того, що життя по суті закінчилося. Ще тільки сутеніло. Вона прокинеться близько опівночі і невідомо, що робитиме цілісіньку ніч. Про це вона не подумала, засинаючи.
Кілька днів після зустрічі з Ларисою Михайло ще вряди-годи згадував про неї, про всю ту фантасмагорію. Недаремно Микола відраджував. Щось, певне, знав, не хотів говорити. Але принаймні він тепер вільний від скаутських ілюзій про взаємодопомогу і благородство.
Робота у дворі кипіла. Михайлові свербіли руки і самому щось зробити, але бригадир мав свої принципи: хазяїн є хазяїн, і нічого йому лізти у розгардіяш і бруд; буде щось не так — скаже, коли справу зроблять.
Вечорами Михайло вмикав телевізор, слухав теревені коментаторів і політиків. Шануючи батькову пристрасть, купував майже щодня газети, аби за читанням убити час, а насправді намагаючись на їхніх шпальтах знайти якщо не відповідь, то хоча б натяк на неї. Він і досі не міг зрозуміти, в яку Україну повернувся, — це й було питання.