Мені на згубу
Аллах придумав ревнощі і дружбу.
Дон Фернандо
Я у неволі
Коритимусь, Енріке, примхам долі.
Майбутнє бранця
Хай гідно християнського державця
Брат вирішає.
Дон Енріке
В його величчі сумнівів немає.
Дон Фернандо
Хай без жаління
Він діє, як велить йому сумління.
Дон Енріке
Вернутись мушу!
Сам в’язень, ув’язнив мою ти душу!
Дон Фернандо
Прощай, Хуане.
Дон Хуан
З тобою залишаюсь я, мій пане!
Дон Фернандо
О незрадливий друг!
Дон Енріке
О днина клята!
Дон Фернандо
Ти королю скажи… а втім, не варто…
Даремний страх, примушене мовчання
І сльози ці я шлю на знак вітання.
Вони йдуть.
З’являються два маври, які помічають лежачого Бріто.
1-й мавр
Знов мертве тіло!
2-й мавр
Аби воно чуму не спричинило,
Гадаю, ліпше
Його жбурнути в море якнайшвидше.
Бріто
(кидається на них із кинджалом)
Отак, зухвальці,
Уміють битись мертві португальці!
Дія друга
З’являється Фенікс.
Фенікс
Гей, Естрельє! Розо! Заро!
Чи живий тут є хтось?
З’являється Мулей.
Мулей
Я!
Ти ясна зоря моя,
Я – твоя довічна хмара;
За тобою, мов примара,
Всюди лину я мерщій.
Ледь зачувши голос твій,
Поспішив сюди в тривозі.
Що тут скоїлось?
Фенікс
Не в змозі
Пояснити розпач свій.
Вільний, ніжний, чарівливий
І оманливий потік
Стріла я неподалік:
Кришталево білогривий,
Ніжним голосом мені
Він наспівував пісні,
Бурмотів щось чарівливо
І, немов оманне диво, —
Десь губився вдалині.
Вельми в горах того дня
Натомившись при нагоді
І зрадівши прохолоді,
Під журчання ручая
Думала спочити я.
На горбочку невеликім,
Де росли троянди дикі,
Я вмостилась, а навкруг
Красувався зелен луг,
Цвів жасмин, росли гвоздики.
Я забулась уві сні
На квітчастім ложі, поки
Шарудіння листя й кроки
У могильній тишині
Не почулися мені.
Бачу я – якась старуха
Підійшла: була вона
Хирна, зморщена, страшна,
Виродлива, недолуга,
І в очах нестерпна туга.
Чимсь подібна до звірини,
Все в ній – постать і чоло —
Наче різьблене було
Зі старої деревини:
Не людина – тінь людини.
Сумно і спокійно так
(Це, Мулею, кепський знак)
За руку мене вхопила:
Вирватись було несила
З пазурів її ніяк,
Бо від дотику її
Неслухняним стало тіло,
Серце враз заціпеніло,
А вона слова страшні
Стала мимрити мені.
З віщувань тих розібрати
Я зуміла: «Ти страждати
Будеш в світі без кінця.
Юна врода за мерця
Викупом повинна стати».
Від пророцтва ледь жива,
Я воліла б вмерти краще,
Ніж терзатися нізащо
Й думати, коли, бува,
Справдяться її слова.
І тепер я жду кінця,
Мученицького вінця:
О лиха моя годино!
Стати викупом повинна
Юна врода за мерця!