(Рве грамоту.)
Краще з’їм її я, мабуть,
Не залишу ні одної
Літери, яка б відкрила
Світу сенс послання цього.
Тож наказуй що завгодно —
Я твій раб тепер, королю.
Я не прагну і не можу
Більше прагнути свободи.
В рідний край пливи, Енріке.
Всім скажи, що я в полоні
Африканськім буду скніти,
Наче й не живу я зовсім.
Вмер Фернандо, християни.
Маври, я у вас в неволі;
Бранці, я віднині буду
Розділяти вашу долю;
Небо, воскресить людина
Чарівні твої собори;
Море, хвиль твоїх безодню
Хай мої доповнять сльози;
Гори, звір сумний з’явився,
Що на інших звірів схожий;
Вітре, рознеси зітхання,
Що з грудей моїх виходять;
Земле, у своєму лоні
Упокой мої ти кості,
Бо, королю, брате, маври,
Християни, сонце, зорі,
Небо, земле, море, вітре,
Дикі звірі, гори й доли, —
Знайте всі, що перед вами
Принц стійкий, який сьогодні
У безмірному стражданні
Звеличає справу Божу.
Бо якби в усій Сеуті
Не було церков ніколи,
Крім одного тільки храму
Богородиці Святої,
І ім’я це осквернити
Намагався лютий ворог, —
Я й тоді життя віддав би
Тисячу разів охоче.
Король
О невдячний, недостойний
Милостей, якими сповна
Ти у Фесі користався!
Ти мені відмовив щойно
В тім, чого найбільше прагну?
Ти ж, немов у власнім домі,
Жив у Фесі, то хіба ти
Знаєш, що таке неволя?
Та оскільки сам назвався
Ти моїм рабом сьогодні,
Хай твій брат і люди бачать,
Як я поведусь з тобою:
Мов раба, тебе я змушу
Цілувати пану ноги.
Дон Енріке
Жах який!
Мулей
Яке нещастя!
Дон Енріке