Стійкий принц. Дама-примара

Фенікс

Ти – Фернандо?

Дон Фернандо

Так, це я.

Фенікс

Але ти змінився надто.

Дон Фернандо

Став рабом.

Фенікс

Чому, Фернандо?

Дон Фернандо

За наказом короля.

Фенікс

Протягом одного дня
Можна долю так змінити,
Два світила розрізнити?

Дон Фернандо

Я набрид йому, мабуть…
Щоб могла ти все збагнуть,
Я приніс тобі ці квіти.
Ці квіти, що в саду буяли зрання
І збуджували радісні чуття,
Лиш викликають марні співчуття,
Коли їх ніч огорне без вагання.
Яскраві барви, що вели змагання,
Наприкінці недовгого життя
Поблякнуть, стануть купою сміття:
Ось підсумок людського існування.
Із пуп’янка з’являються квітки,
Щоб перед смертю знов згорнутись в ньому:
Все в пуп’янку – колиска й домовина.
Ми віримо, що живемо віки,
І дуже помиляємося в цьому:
Людське життя коротке, наче днина.

Фенікс

Туга чується невгасна
І розпука в цих словах!
Ти – найперший бідолах,
Від якого я, нещасна,
Утекти волію вчасно.

Дон Фернандо

Ну, а квіти?

Фенікс

Ти ж у них
Бачиш символ бід своїх, —
Можеш їх порвати нині.

Дон Фернандо

Але в чому квіти винні?

Фенікс

Близькістю до зір ясних.

Дон Фернандо

Ти не любиш їх?

Фенікс

Ніколи
Їх не зможу полюбить.

Дон Фернандо

А чому?

Фенікс

Бо кожна мить
У моїй дівочій долі
Завжди їх підвладна волі,
І до них подібні квіти.

Дон Фернандо

Справді?

Фенікс

Що тут говорити!

Дон Фернандо

Неймовірно, хоч, повір,
Я залежу теж від зір.

Фенікс

Спробуй натяк зрозуміти.
Ці вогники, лелітки ці ясні,
Що дивляться на нас крізь верховіття,
Не просто світло неземне щомиті,
А власний біль нам шлють із далини.
Вони, немов квітки у вишині,
Нагадують їх зблиски різноцвіття,
Якщо для квітів днина – це століття,
Для зірки вік – миттєвості нічні.
Ясніють зорі й гаснуть швидкоплинно,
І дивляться на них тривожно очі,
Чекаючи то зла, а то добра.
На що ти сподіваєшся, людино,
Залежна від зорі, яка щоночі
Народжується в небі і вмира!

Фенікс іде, і з’являється Мулей.

Мулей

Ждав я, поки Фенікс піде,
Причаївшись недалеко:
І орел, що любить сонце,
Теж не завжди прагне в небо.
Ми самі?

Дон Фернандо

Авжеж.

Мулей

Тож слухай.

Дон Фернандо

В чому справа, мій Мулею?

Мулей

Знай, Фернандо, в грудях мавра
Б’ється чесне й щире серце.
Я не знаю, як сказати
Все, щоб зрозумів мене ти,
Все, що встиг перестраждати
Я у ці часи непевні,
Бо пропала справедливість
В світі цім немилосерднім,
І готує доля людям
Злигодні нові й халепи.
Я в неласку можу впасти —
Раптом хтось за нами стежить, —
Бо, мов до раба, король наш
Ставитись велів до тебе.
То не я кажу, а біль мій,
Що ятрить мене щоденно
І до ніг твоїх припасти
Маврові велить смиренно.
Це ж бо я твій раб, інфанте,
І не послугу шляхетну
Я прийшов пропонувати,
А віддати борг свій чесно.
Врятував мені життя ти:
Я відтоді раб твій ревний —
За добро добром віддячу
І спасу тебе від смерті.
Та оскільки цю розмову
Затягати небезпечно,
Бо мене чекає зашморг
Чи кинджала гостре лезо,
Раптом нас би хто підслухав,
В двох словах скажу про все я:
Щойно ніч спаде, у морі
Ждатиме тебе галера.
Крізь віконце необхідні
Передам я інструменти,
Щоб завчасно позбивати
Міг кайдани ти, як смеркне, —
Я ж зіб’ю замки іззовні.
Вирвавшись із підземелля
Разом з усіма рабами,
Що знаходяться у Фесі,
Вернешся на батьківщину,
Певний у моїй безпеці,
Бо ніхто не запідозрить,
Що до втечі я причетний.
Із пригоди ми обоє
Вийдемо, Фернандо, з честю:
Ти життя своє врятуєш,
Я свій борг віддам нарешті,
Бо якщо король узнає,
Як я ставлюся до тебе,
Він піддасть мене тортурам,
А тоді на смерть ганебну,
Наче зрадника, засудить.
І оскільки є потреба
В грошах для такої справи,
Ти прийняти зволь од мене
Ці клейноди – їх дарую,
Щоб твою сплатити щедрість.
Це мій викуп за свободу
І обітниці моєї
Виконання довгождане.
Той, хто має щире серце,
Заплатити врешті мусить
За добро неоціненне.