Дон Луїс
Що ж, сказати мушу правду,
Бо тобі лиш довіряю:
Легковажністю Хуана
Був я вражений найбільше.
Оселити має намір
Він у домі кабальєро,
Хоч вдова, сестриця наша,
Проживає в нас таємно.
Навіть сонце, й те не знає
Про її присутність, тільки
Беатріс одна в цю справу
Втаємничена, Родріго.
Родріго
Чоловік її, казали,
Управляв великим портом.
Грошей завинив чимало
Королю він, і вдовиця,
Щоб звільнитися від сплати,
Прибула в Мадрид таємно,
А тому найбільше прагне
Непомітною лишитись
І залагодити справу.
Ця обставина на користь
Брата старшого, мій пане:
Бо вдова не може вільно
Ні гостей тепер приймати,
Ні зустрітися із кимось.
Дону Мануелю також,
Хоч би жив у вашім домі,
Все одно не здогадатись,
Що під тим же самим дахом
Переховується дама.
Дон Хуан вчинив до того ж
Передбачливо й розважно,
Із кімнати гостьової
Вихід за його наказом
Ще зробили у провулок.
А для того, щоб зненацька
Гість не стрівся із сестрою,
Двері у його кімнаті
Він заклав, та ще й так спритно
В них зробив посудну шафу,
Що ніхто б і не подумав
Двері там якісь шукати.
Дон Луїс
Що ти цим сказати хочеш?
Замість втіхи та розради
Смерть в твоїх словах таїться!
На сторожі честі – шафа,
Купа скла, що від удару
Враз розіб’ється на скалки!
(Йдуть.)
Сцена 7
Кімната доньї Анхели в домі дона Хуана.
Донья Анхела, Ісабель.
Донья Анхела
Знов, Ісабель, подай мені —
Гай-гай! – мої жалобні шати.
Себе живою поховати
Мені судилось в юні дні.
Ісабель
Поквапся, бо якщо твій брат
Дочасно прийде, боронь Боже,
Підозру викликати може
У нього пишний цей наряд,
Який на власні очі він
В палаці нині бачив ясно.
Анхела
О Господи! О, я нещасна!
Я – жертва чотирьох цих стін!
Проміння сонця обмине,
Не зазирне в ці вбогі стіни,
Бо мало сонячної днини
Журбі, яка гнітить мене.
Не привчений до співчуття,
Побачивши, як плачу гірко,
Не скаже й місяць: «Бідна жінка!
Вона кляне своє життя».
Я тут похована навік,
Сказала «прощавай» свободі,
Під наглядом братів відтоді,
Коли помер мій чоловік.
Вони б торочили мені
Про легковажність і неславу,
Довідавшись, що на виставу
Ходила в іншому вбранні,
Напнувши на лице вуаль, —
Туди, де оплески шалені,
Де кожну мить актор на сцені
Дарує радість і печаль.
За що мені така біда!
Ісабель
Ти до братів несправедлива,
Така принадна, чарівлива,
Та ще й до того ж молода.
І мають рацію брати,
Що стережуть тебе так ревно,
Бо від спокус вони, напевно,
Тебе бажають вберегти.
Тим більше, при дворі тепер
Чимало, вибач вже на слові, —
Вдовиць, які на все готові,
Аби знайшовся кавалер.
На вулиці така, повір,
І доброчесна, і побожна,
До неї підійти не можна —
Цнотливий усміх, скромний зір,
А потім вдома, певна річ,
Відкинувши і цноту, й плаття,
Вдовиця, сповнена завзяття,
Мов дзиґа, крутиться всю ніч.
Таких облесниць повен світ,
Їх обговоримо нескоро.
Чи не гадаєш ти, сеньйоро,
Що нам змінити тему слід?
Поговорила б залюбки
Про того я, кому в томлінні
Ти честь свою вручила нині.