Косме
Тільки як вона дізналась,
Що з дороги доведеться
Нам з тобою повернутись
І зустрінешся ти з нею?
Дон Мануель
Хоч з’явилась, як примара,
І горів огонь пекельний
В каганці, одначе зовні
Вся вона, мов жінка смертна:
Бачив, як вона злякалась
Шпаги гострої моєї?
А розтанула, мов мрія,
Як примара, миттю щезла.
Я, признатись, розгубився,
Господи, та хто ж це врешті?
Хто вона? Примара? Жінка?
Сам не знаю, слово честі.
Косме
Дон Мануель
Косме
Це диявол, безперечно,
Що на жінку обернувся.
На нечистого частенько
Жінка схожа, чом же чорту
Не скидатися на неї?
Кінець другої дії.
Кімната доньї Анхели.
Ісабель веде дона Мануеля, котрий іде навпомацки.
Ісабель
Сеньйора вийде за хвилину,
Будь ласка, зачекайте тут.
(Йде і зачиняє двері.)
Дон Мануель
Я в пастці! Звали у гостину,
Та ба – в глухий загнали кут!
От вплутався в лиху годину!
Вернувся я з Ескоріала,
Коли дивлюся – чудеса:
Примара, звабниця пропала,
Чия небачена краса
Навік мене причарувала,
Залишила мені послання
Люб’язне й ніжне водночас:
«Якщо ви маєте бажання
Зустрітися, чекаю Вас.
Відкиньте мужньо всі вагання.
Вночі до Вашої кімнати
Слуга мій прийде. Ви за ним
На цвинтар йдіть. (От місце кляте!)
Вас будуть носії чекати,
Довіртеся, сеньйоре їм».
Все так і сталось. Я довіку
Ту скачку не забуду дику:
Круги пливли мені в очах,
Та от спинились ми – о жах! —
Біля зловісного будинку.
Тут вийшла жінка з темноти
(Мені здалося так принаймні),
Навпомацки за нею йти,
Наштовхуючись на кути,
Я мусив. Раптом із вітальні
Промінчик світла заяснів…
Нарешті я в передпокої
Красуні – дами молодої,
Чий образ, наче диво з див,
Мене навіки полонив!
(Дивиться в замкову щілину.)
Які покої тут затишні!
І скільки тут чарівних дам!
Які на них убори пишні!
Які оздоби скрізь розкішні!
Не вірю власним я очам!
Прочиняються двері, з’являються прислужниці з ласощами й напоями. Проходячи повз дона Мануеля, вони роблять глибокий реверанс.
Позаду в пишному вбранні йде Донья Анхела.
Донья Анхела, служниці, Донья Беатріс, Дон Мануель.
Донья Анхела
(до доньї Беатріс)
Не сумніваються брати,
Що ти поїхала додому.
Отож ми досягли мети:
Віднині у безпеці ти
І можеш бути певна в цьому.
Тепер настав розваги час!
Донья Беатріс
Ми врахували всі дрібниці!
Донья Анхела
Ти виконаєш роль служниці,
А потім бачитимеш нас,
Як з ним лишуся наодинці.
(До дона Мануеля.)
Ви зачекались, певна річ?
Дон Мануель
Я прагнув зустрічі. Одначе
Хто сходу сонця жде терпляче,
Знести повинен темну ніч
І лютий холод так, неначе
Приємність це, а не тягар.
Тому-то я, моя сеньйоро,
Хоч знав, що ніч мине не скоро,
Сприймав її, мов Божий дар:
Чекав я сонце із-за хмар!
А втім, сеньйоро, як на мене,
Випробування це даремне,
Бо ваша осяйна краса
Так озорила небеса,
Що вмить поблякло світло денне.
Ці чари звабливі жіночі
Враз розігнали морок ночі:
Нам більше не страшна вона,
Ви – днина чиста і ясна,
Якої ждали спраглі очі.
Щодня надходить ця хвилина:
Благословляється на світ.
Усмішка досвітку чарівна
Не золотить, рум’янить Схід —
Нова народжується днина.
Зоря з’являється й зраділо
Проміння перше шле несміло,
Що не пече, лиш золотить
Прозору ранішню блакить.
Надходить Сонця час. Світило
З’являється зорі на зміну
І осяває за хвилину,
І золотить, і вже пече
Нестримно, радо, гаряче
Усе довкола без спочину.
Так досвіток здолав пітьму,
Зоря на зміну йшла йому,
Та Сонцю поступилась в силі,
Але красою ви затьмили
І сонця блиск. Тоді чому
Ви зволікали весь цей час?
Чекаючи терпляче вас,
Я видивив, сеньйоро, очі.
Ви ж розігнати морок ночі
Могли своїм сіянням враз.