(зі схованки)
Гей, сеньйоре! – Залишився,
Певно, з двох один суперник, –
Випустіть мене, благаю!
Кепсько тут мені прийдеться,
Як заявиться примара:
Комірчина ця маленька,
Тут мені самому тісно,
Як же поміщусь із нею?
Дон Мануель
Ну, гаразд, напевно, справді
Відчиню тобі я двері
Лиш для того, щоб не чути
Балачок твоїх нарешті.
(Дон Мануель входить до комірчини, де знаходиться Косме.)
Донья Анхела у вуалі, Дон Хуан, котрий залишається стояти біля дверей. Дон Мануель і Косме в комірчині.
Дон Хуан
Тут чекай мене, тим часом
Я довідаюсь напевне,
Через що в нічну годину
Ти залишила оселю.
І не смій, невдячна сестро,
До кімнати йти своєї.
Пересвідчитися хочу
Я в усьому сам, без тебе.
(Убік.)
Залишу її в кімнаті
Я у дона Мануеля,
І слугу поставлю в дверях,
Щоб не входив гість до себе.
(Йде.)
Донья Анхела
Ще біда не проминула,
Інша слідом йде за нею.
Господи!.. Несила жити!
З’являються Дон Мануель і Косме.
Косме
Дон Мануель
Косме
Раптом жінка ця – диявол,
Що принадився до мене?
Дон Мануель
Хто вона – ми вже дізнались.
Зачинив на ключ я двері
І столом заставив шафу –
Як ввійти їй, недотепо?
Косме
Так, як тільки заманеться.
Дон Мануель
(Косме помічає донью Анхелу.)
Косме
Дон Мануель
Косме
Ось він! Дідька
Ми згадали не до речі.
Дон Мануель
Хто ти, жінко, – тінь чи привид?
Прагнеш ти моєї смерті?
Як ввійшла ти до кімнати?
Донья Анхела
Дон Мануель
Донья Анхела
Скажу відверто.
Приходив дон Луїс до мене,
Тримався він визивно і, напевне,
Ледь стримував себе від люті.
Отямитись не дав мені по суті.
Враз нишпорити став по дому
І вас знайшов нарешті, а потому –
Це сталось вмить, без зайвих слів –
Почула я дуельний дзвін клинків.
Гай-гай, я добре розуміла,
Мужчинам двом завадити несила:
Вже не відступляться сміливці –
Мовчать вуста, де чути голос криці.
Ніщо тепер не спинить їх –
Із двох один залишиться в живих.
Ну що було робити далі?
Я ні жива ні мертва від печалі
Із дому вийшла і в пітьму
Зробила крок. Довіритись кому?
І де шукатиму розраду?
Мла непроглядна спереду і ззаду
Така ж, як доля зла моя.
Я в тузі поблукала навмання,
Думки роїлись без ладу,
Не відала сама, куди я йду,
Бо сльози застили дорогу.
Та зрештою прийшла я до порога
Відомої мені оселі,
Яка думки будила невеселі,
Бо стати мусила тюрмою,
Де б мучилась я тугою німою,
Замість притулком щастя стати.
Та де його знедоленій шукати?
Коли це під балконом раптом
Я ледь не зіштовхнулась з власним братом.
Так, це був брат мій, дон Хуан…
О, скільки доля завдає нам ран!
Благала в неба я одне:
Аби мій брат не упізнав мене.
Боялася зронити слово,
Щоб він не здогадався випадково.
Була я, мов вулкан, либонь:
Спокійна зовні, а в душі вогонь!
А він подумав як на те,
Що це спустилась та, яку він жде, –
Немов метелик, що летить,
Аби згоріти в полум’ї за мить.
Та місяць визирнув невчасно,
І дон Хуан мене побачив ясно.
О, він в словах не знав пощади,
Було в них стільки гніву та досади:
«Ти легковажна та підступна жінка,
Наш рід твоя неславить поведінка.
Я відведу тебе в наш дім,
Який зганьбила ти! Мерщій ходім!
Там будеш під замком, одна.
А я з’ясую, в чім твоя вина!»
І ось я тут. Ввійшла несміло,
Та небо враз на милість гнів змінило:
Ви – тут! І я вас бачу знов!
Це ж через вас, через мою любов,
Щоб тільки не зізнатись в цьому,
Примарою блукала я по дому,
Вела затворницьке життя,
Соромлячись розкрити почуття!
Це щира правда! Я клянусь,
Любити прагну, втратити боюсь!
Бажання маю лиш одне:
Щоб я кохала вас, а ви мене!
Зійшлися наші знов дороги,
І знову я благаю допомоги.