Андрій Цаплієнко
СТІНА
Зроблено за виданням:
УДК 821(477)
Ц17
Андрій Цаплієнко
Стіна [Текст] : роман / Андрій Цаплієнко; переклад з рос. Сергія Осоки. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2018. — 576 с.
ISBN 978-617-679-529-2
У фантастичному романі Андрія Цаплієнка перед читачем постають два постапокаліптичні суспільства, одне з яких упевнено торує прогресивний шлях розвитку, а інше — просто деградує. Автор переконаний, що ментальність і тяглість традицій дуже мало змінюються впродовж століть. Герої роману — українці та росіяни, носії яскравих національних рис — перебувають у постійному напруженому антагонізмі. Війна між ними йде відразу на кількох рівнях — від збройних сутичок до зіткнень душ та внутрішніх переконань. А Дикі Поля, які залишаються після великих і малих протистоянь, — це як незагойні рани, ракові пухлини: вони продовжують кровоточити, демонструючи людству, що війна породжує тільки війну.
© Андрій Цаплієнко, текст, 2018
© Сергій Осока, переклад, 2018
© Назар Гайдучик, обкладинка, 2018
© Видавництво Старого Лева, 2018
e-book created by glassed
ЧАСТИНА ПЕРША
Розділ 1. Рушниця не стріляє двічі
«Якщо покохаєш жінку під час місячного затемнення, то не жди добра від цієї любові». Навіщо так написали древні? Вони просто не знали, що можна все життя пробути в пітьмі, так і не дочекавшись повернення срібного світла. А я от завжди сперечався з древніми. Якщо любов — це альфа й омега всього сущого, то яка різниця, світло довкола чи пітьма. У темряві не варто довіряти розуму. Тільки серце знайде вихід із мороку.
У цих краях осінь не любить життя. Тому тепер тут завжди осінь. Вітер, вітер гуляє над пустелею, завиває над похмурими ярами. Невидимим змієм він проповзає між чорними стовбурами спалених дерев і шугає вниз, на дно каньйонів, що розрізали своїми глибокими провалами землю. Яри в цій місцевості були довгі, лежали один опріч одного. Немовби велетенський пекар добряче попрацював ножем, зробивши на поверхні короваю незліченні надрізи. Цей коровай, однак, забули вчасно вийняти з печі — і він трохи пригорів. Підійдеш до яру — і відразу відчуваєш запах чогось хімічного, паленого. Гуми чи проводки. Цим запахом просякає весь одяг, і навіть коли виймаєш із торбинки справжній коровай, він теж тхне отруйним згаром. Тому ховатися від дронів у ярах — справа дуже прикра. Звісно, що іноді немає іншої ради, і ти мусиш миттю пірнути в яр, накинути на голову сіро-зелений каптур від бушлата й зануритися в обпалену смердючу субстанцію на дні. Та якщо поруч є вирва від звичайного снаряда, то ти вже маєш вибір, і треба прожогом стрибнути в конусоподібне укриття, тим більше, що вирва зазвичай не глибша, ніж півтора метра. Ти геть нічим не ризикуєш, ну хіба що трохи порвеш бушлат об гострі осколки. Але це ж краще, ніж, наковтавшись токсичного пилу на дні яру, видихати й відхаркувати його цілий тиждень, чи й довше. Утім, головне — утекти від дрона. Од його всевидячого ока й надчутливого ехолота. Це в будь-якій ситуації головне.
Мій медальйон у формі двадцять четвертої літери грецького алфавіту виковзнув із розстебнутого коміра сорочки назовні й тепер теліпався на міцній просмоленій мотузці поверх бушлата. Я звичним рухом, тисячі разів відпрацьованим, як рефлекс, запхнув його назад, під білизну, не забувши перевірити, чи на місці замочок, який міг, за потреби, розламати мій кулон на дві половинки. Коштовний символ, ознака моєї приналежності до славетного клану скоморохів, ні за яких обставин не повинен загубитися в цьому сірому багні.
Дрон зазвичай підлітає непомітно, на великій висоті. Дзижчання його двигунів чуєш уже тільки тоді, коли робот спускається до сотні метрів над землею. Його творці непогано попрацювали над беззвучними двигунами, і, хоча повністю й не досягли мети, але все ж таки в них вийшло. Дрон визначає ціль раніше, ніж ціль визначає його. Звичайно, на висоті ста метрів його дуже легко збити, та в цьому вже немає анінайменшого сенсу. Ціль виявлена, координати передані. Тепер треба думати не про те, щоб збити безпілотник, а щоб чимскоріше знайти укриття. І молитися, аби козаки не витратили весь боєкомплект на втікачів.
Краще нехай сиплють мінами. Чи снарядами. Більше шансів утекти. Більше, набагато більше, ніж від химерної іграшки, що лишає по собі токсичні чорні рови. Ці рови повсюди переорали Дике Поле між Ростовом і Таганрогом. Козаки засіли в Ростові й б’ють зі своєї шайтан-труби. Не підпускають до себе ні злих, як вовки, біженців, ні ситих здорованів у синіх касках, які зазвичай їх супроводжують. Нікого не пускають до себе козаки. Вони контролюють у Ростові все. Потрапити туди можна, тільки підібравшись до міста, а як підберешся? Треба якось перейти те, що лишилося від федеральної траси. За нею огорожа з колючого дроту. Вона подекуди встановлена не у два ряди, як належить, а в один. Розледачіли таки робітнички! Ну й добре. У таких місцях її якраз і можна штурмувати. Але штурмувати треба з розумом, не лізти на високовольтну колючу павутину, а спершу відімкнути потрібну секцію від живлення. Це зробити не штука, були б добрі плоскогубці. Та ризик завжди ризик. Напруга дуже висока. Так кажуть. Сам я тієї огорожі на власні очі жодного разу не бачив. Та й навіщо мені було? Я людина мирна, спокійна. І хоч ношу військову форму, жодної зброї в мене немає. Це знають і горці на півдні, і «кроти» в Таганрозі. А козаки, вони ж ніколи нікого не визнають. І оазис свій ділити ні з ким не хочуть. Тому й випалюють усе живе довкола. Вони, якщо по правді, після того як армія відійшла на північ — найбільші свавільники на всьому Дикому Полі. Армії не до козаків. Жаль лише, що федерали покинули тут багато зброї. Тепер п’яна козачня час од часу лупить довкіл Ростова навмання, шукає ворогів і, ясна річ, знаходить. Я їм, якщо подумати, не ворог. Нікому не хочу бути ворогом. Та вони ж цього не знають. От і доводиться мені шукати глибокі вирви, аби чимдуж туди стрибнути.