Напевно, тому я не міг заснути.
— Яне, тобі треба поспати. Є дві години на відпочинок. Коли буде наступна нагода, невідомо.
Я вдав, що послухався її. Але щойно заплющував очі, у пам’яті одразу спливав мій найголовніший співрозмовник — моє друге «я». Мій тезка на ім’я Скоморох. Адже це він, а не я, шукав чужих губ, слухаючи, як вибовкує стародавні таємниці підземний потік. Це він, а не я, вдихав запах жінки, притулившись до холодної стіни. І зараз ця жінка була зовсім поруч. Реальність, вислизаючи, додавала нестерпно красивих деталей до моїх неглибоких сновидінь.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Розділ 16. Захована база
— Яне! Яне! — почув я чийсь шепіт.
Я розплющив очі й побачив обличчя Сірого.
— Не можеш заснути, ага?
— Не твоє діло, — пробурчав я й одвернувся до стіни. Та Сірий не вгамовувався.
— Не спиш, я ж знаю. Уставай, друже, поговоримо.
— Тут люди сплять, Сірий, — прошепотів я.
— Так вийдемо нагору.
— А дрони?
— Полетіли ті дрони. У лісі зараз тихо.
Повертатися в сон не хотілося. Дражнити себе солодкими сурогатами реальності не мало сенсу. Швидко взувшись і навіть не зашнурувавши черевиків, я поплентався слідом за Сірим.
— Як ти не боїшся наступити на шнурівки?
— Не хвилюйся, — відшив його я. — Мені не вперше. Шнурівки в мене ніколи не плутаються під ногами. На відміну від цікавих земляків.
— Я не хочу в тебе нічого вивідувати. Я навпаки… розповісти…
— Ну добре, добре, — заспокоїв я його. — Ходімо швидше на свіже повітря.
Ми сіли біля кореня, частина якого служила дверним замком до потаємного входу в бліндаж колишнього фермера.
— Добре тут, Сірий. Тихо. Коли дронів немає.
— Нічого доброго, Яне. Не подобається мені тут більше.
— А де тобі подобається? У хохлів? — з неприхованою іронією запитав я.
Сірий якось відразу знітився від цього запитання. Не вловив моєї іронії, чи що?
— Та якось у них трохи краще, думаю, — міркував він. — Газони гарні… Будиночки акуратні… Чистота… І, головне, ці потяги швидкісні. Усю країну за кілька годин пролетіти можна. А в нас… Із Самарського, де ферма моя була, до Ростова цілий день їхати треба. І невідомо, чи доїдеш. На моїй отій тарантайці.
Він важко зітхнув. Питання швидкісного пересування його хвилювало більше, ніж мене. Інакше й бути не могло. Попри тривале навчання премудростям таємної війни, він лишився тим, ким був до візиту в Україну, — звичайним фермером, що турбувався за те, як дешевше виростити свій товар на землі та як дорожче його продати. Для таких людей час завжди означав гроші.
— Так, — підіграв я йому, — туди, де немає доріг, одного разу по бездоріжжю прийде війна…
— Я не про це, Яне, — різко перебив він мене. — Ти ж знаєш, що Дике Поле — це суцільне лайно. Але своє лайно. Рідне. А в цих хохлів — солодке життя. Але воно чуже. Я не хочу, щоб тут було так як є. Але й не можу, як у них.
«Він меле дурниці», — подумав я.
— Не розумієш… — здогадався Сірий. — Ну добре.
Калічний стовбур потріскує. Може, це дятел довбе його зсередини?
Ні, не дятел. Це я, мабуть, дятел. Бо слухаю напівбожевільного Сірого. Який через кілька годин має вести нас через ліси — у бік Москви. І цій людині ми довіряємо свою безпеку. О, як мені захотілося, не думаючи ні про що, розкрутитися й, наспівуючи забуте «амель», знову стати дервішем. Так, здається, назвав мене професор Андрій. Зверху на мене падали чорні пластівці сажі. Я намагався зрозуміти слова співрозмовника.
— Тут я перестав бути своїм. Там — ніколи не перестану бути чужим. Глухий кут. Я завис між батьківщин, розумієш? Єдине, що мене тримає на плаву, це бажання прибрати звідси цю Стіну. Відсунути її на захід. Щоб у моєму селі теж коли-небудь з’явилися швидкісні потяги.
— Ні, Сірий, не треба її прибирати. Якщо ми її звідси приберем, у тебе швидкісний потяг не з’явиться. А там — зникне.
Я махнув у бік Стіни.
— Ми — як пухлина. Ми розповзаємося в різні боки, захоплюючи простір і руйнуючи його. Нас треба блокувати. Не пускати до нормальних людей. Бо ми знищимо їх — як хворі клітини знищують здорові. Їх блокують, щоб вони не змішувалися. Ось і нас треба зупинити.
— А ми з тобою хіба не одужали?
— Боюся, що ні. Не цього разу. Ти ж сам сказав, що не став у них своїм. А був би ти здоровою клітиною, таке питання в тебе навіть не виникло б. Єдина корисна справа, яку ти можеш зробити, — це виконати завдання, поставлене перед тобою українцями. Чи хохлами. Ти ж так їх називаєш? Утім, називай, як хочеш. Завдання просте й зрозуміле: довести нас до кінця. Доведи нас, Сірий, га?