Він хмикнув. Зірвав травинку і сунув її собі в зуби. Замислено пожував, потім різко сплюнув. Немов гіркий смак трави допоміг йому прийняти важливе рішення.
— Я про Стіну недарма сказав тобі, Яне, — серйозно й навіть трохи зловісно сказав Сірий. — Не я один хотів би її посунути.
Я не зрозумів фермера з першого разу. Він повільно говорив про щось мутне, час від часу переходячи на дивний приазовський жаргон, зрозумілий тільки посвяченим, тим, хто вміло збуває харчі на ростовському ринку.
— Я варнякаю, що ці дристуни складно розкладають масть, — белькотів він. — Вони вжарять по заслінці.
— Сил нема слухати твою тарабарську мову, переходь на людську.
— Кажу, що в цієї сволоти є продуманий план. Вони хочуть завдати удару по Стіні.
Я присвиснув від подиву.
— У якої сволоти?
— Ну… ті, хто керує дронами.
— А хто керує дронами, Сірий?
— Ти ж знаєш. Вони. Дристуни. Нехороші люди тобто.
— А чим вони хочуть завдати удару?
— Дронами.
Замкнуте коло якесь. Казочка про білого бичка.
— Ну добре, — сказав я Сірому. — Припустимо, вони, ці недосяжні мерзотники, хочуть завдати удару. Але ж дрони — це не ударне озброєння. Це спостерігачі. Або транспортувальники. Ударне озброєння — це кулемети, гармати, токсичний напалм. Так?
— Так…
— Але все, що я зараз перерахував, не проб’є Стіни. І нехай тільки ці твої мерзотники спробують ударити по Стіні. Відразу ж прилетить «отвєтка». Причому, не тільки від України — від усього світу.
Він хитро посміхнувся, вишкіривши жовті зуби. Він був упевнений у собі й своїх словах. Отже, знав щось таке, про що не знали ні чорні піджаки-міжнародники, ні начальство Іскри.
— Ходімо, щось покажу, — сказав Сірий і, не дочекавшись моєї згоди, звівся на ноги.
— Іскру будити? — запитав я.
— Не варто. Потім їй розкажеш.
Ми йшли з півгодини диким лісом. Спочатку важко, але потім земля стала якась наче рівніша. Я помітив, що з-під дерну то тут, то там проступають бетонні плити. «Тут була стара дорога», — здогадався я. Незабаром ми підійшли до вкритих зеленим мохом руїн потужної споруди. Коли вона ще працювала, то, без сумніву, мала вражати тих, кого до неї підпускали. А про те, що підпускали не всіх, свідчили невисокі залізні будки — як хатинки на курячих ніжках навколо бетонного центрального блоку.
— Туди? — запитав я, вказавши на цей блок.
— Ні, ти що, в жодному разі. Іди за мною, — повів мене Сірий.
Він стояв біля величезної кришки люка, схожої на капелюшок гриба, — якби, звісно, в цьому лісі росли гриби завбільшки з висотний будинок. Вона відкривалася дивним чином: не відкидалася вгору, а «відповзала» вбік. Який могутній механізм її відсував, можна було тільки здогадуватися. Але зараз вона була відчинена.
— Зазирни туди, друже, — запропонував мені Сірий. — Цікаво, що ти там побачиш.
Я не побачив нічого. З колодязя на мене дивилася зловісна темрява.
— Гей, — крикнув я вниз.
«Е-ей», — відповіла темрява приглушено й ніби підозріло. Вона, здавалося, не хотіла показувати мені щось важливе, сокровенне.
— Там щось є, — сказав я.
— Звичайно, — погодився фермер. — Полізли, я покажу. Там є драбина.
Він швидко посвітив ліхтариком. Я мельком побачив велику чорну тінь.
— Не бійся, — сказав Сірий. — Вона не ворушиться. Поки що, — останнє слово він вимовив якимось лихим тоном.
— Не спускайся дуже глибоко. Якщо впадеш, я тебе не дістану. Давай на п’ять-шість щаблів — і досить.
Легко сказати «на п’ять-шість щаблів», коли навколо непроглядна темрява, та ще й драбина зрадницьки скрипить під тобою. Я вирішив спершу обережно намацувати їх ногою. Дорахував до п’ятого, зупинився. Сірий увімкнув ліхтарик на повну потужність.
Простір шахти майже повністю займав величезний циліндр. Він був товщий за будь-яке дерево в лісі. І набагато довший. Сигара йшла глибоко вниз. У цій шахті цілком міг уміститися десятиповерховий будинок. Принаймні одна з його секцій. У сигарі таїлося щось зловісне. Смертоносне. Але все ж нерухоме. Наче сама смерть запала в сплячку, а я заліз до неї в барліг і дивлюся. Страшно.
— Це ракета, Яне, — долинув до мене голос Сірого. — Ракета з ядерним зарядом. Їй років сто, не менше.
Так ось яка, виявляється, наша найстрашніша зброя часів Імперії… А тепер вона стоїть тут, нікому не потрібна.
— Сто, кажеш? — перепитав я. — Отже, вона вже навряд чи комусь загрожує? Ніколи не злетить.