— Я теж так думав, Яне, — він зітхнув. — Давай-но помовчимо, друже.
Я замовк і вслухався в ліс. Та через хвилину перестав зважати на тріск гілок і пташиний спів. Довколишні звуки перестали привертати мою увагу. Ось тільки дзижчання комах, монотонне й низькочастотне, дзвеніло у вухах. Ні, це ж не комахи… Звук якийсь незвичайний. Знайомий. Дуже технологічний. Щось підказує мені, що він…
— Правильно, Яне, ти вже здогадався. Це гуде трансформатор. Електрика. Вони підключили цю ракету до мережі. А навіщо?
— Не знаю, Сірий. Навіть подумати боюся.
— Головне — не думати, — сміючись, заявив Сірий. — Про те, що вони оживили її, щоб запустити… Сховати голову в пісок. Як страус. І не думати.
З ним не можна було не погодитися. Хтось хоче воскресити цю стару ракету.
— Ця ляда, Яне, відсувається щоразу, коли сюди прилітають дрони.
— А люди? Людей ти тут не бачив? — мій голос звучав дуже тривожно.
— Ні, не бачив. Але це й не потрібно. Поки що. Я простежив, як у них усе тут працює. Щойно дрони прилітають, ляда відкривається. Схоже, вони просто стежать за тим, щоб не було несанкціонованого проникнення під час якихось робіт. А потім, коли дрони відлітають, ляда ще два або три дні залишається відкритою.
Але щойно він це сказав, величезні невидимі шестерні скрипнули десь зовсім поруч — і багатотонна кришка зрушила з місця.
— Швидше вискакуй! — крикнув Сірий.
Я й сам зрозумів, що звідси треба драпати — і хутко подерся нагору. Але під ногою виламався один щабель. І я мало не полетів разом із ним униз. Туди, де працював невидимий трансформатор. «Руку давай!» — крикнув Сірий. Блакитний клаптик неба над моєю головою швидко зменшувався. Сірий устиг мене висмикнути з ями за кілька секунд до того, як шахта закрилася.
— Пощастило, — видихнув я, лежачи на траві поруч із люком.
— Не вилежуйся, — сказав Сірий, — тут щось не так, раз вона закрилася завчасно. Гайда звідси!
Ми не йшли — бігли. Зі страшною швидкістю. Не помічаючи перешкод.
— А може, ракету ніхто й не відключав від мережі? — перебирав я варіанти, важко хекаючи. — І вона так простояла всі сто років.
— Ну, так, — міркував Сірий. — А ляда сама собою їздить туди-сюди. І дрони навколо літають просто так…
Я на бігу згадував усе, що читав раніше про ракети. Іноді скоморохам траплялася й наукова література. Ракети запускають із різноманітних пускових установок. Шахта, в яку я заліз, була однією з них. Мінімальна дальність польоту ракети — п’ятсот кілометрів. Максимальна — більше п’яти тисяч. Ракета несе заряд, здатний знищити ціле місто. І їй необов’язково пробивати Стіну. Адже вона летить по балістичній траєкторії. Звісно, в шахті — старий металобрухт. І він перебуває в зоні ураження українською надточною зброєю.
Ну а якщо вимкнути засоби контролю? Тоді той металобрухт перетвориться на грізну й непередбачувану зброю. Адже недарма безпілотники кружляють навколо. І до Стіни часто підлітають.
— Послухай, друже мій Сірий, — прохрипів я крізь задишку. — Давай перепочинемо.
— Давай, — погодився він і притулився до дерева.
Над нами звучав ритмічний стукіт, а лісове стоголосе відлуння розкидало його серед верховіть. То дятел тарабанив по стовбуру.
— Знаєш, Яне… Але ж не ти мій брат, а він, — фермер глянув вгору, туди, де дятел майже бився головою об дерево в пошуках їжі.
— Чому це? — здивувався я.
— Та тому що дрони не нас шукають, а слабке місце у Стіні. Я відразу мав здогадатися. Отже, ми з тобою обидва — дятли!
Це він крикнув не мені, а вгору, різко закинувши голову назад. Невидимий птах на знак згоди вибив бадьорий дріб і примовк.
До бліндажа ми вже не бігли, а йшли. Хоча, звісно, поспішали. Просто від слів Сірого страх кудись зник.
— Сірий, але ж ти дуже змінився, — зауважив я.
— У чому ж? — хмикнув фермер.
— Як тобі сказати? Порозумнішав, чи що, — я добирав потрібні слова.
— Я щось тебе не розумію.
— Ну, як там казали древні: «Почуття гумору — це ознака інтелекту». Ти навчився жартувати…
— Зате мої хохляцькі вчителі зі мною не жартували. Вони мене всього переробили. Був колись Сірий, простий ростовський фермер. Тепер Сірого немає. Того Сірого, який тебе на трасі зустрів. Я побачив, що можна жити інакше. Можна, чорт забирай, можна! Але по-новому я жити не здатен. А по-старому — не хочу. І, отже, я дійшов до стіни. І ось стою перед нею. А перелізти через неї мені сил бракує. Я не про цю Стіну. Я про іншу — всередині себе.
Мені не треба було пояснювати.
— Зі мною та ж історія, брате, — зітхнув я. — Тільки моя складніша.
— Чого це раптом?
— Я люблю дівчину. Звідти. І я старший за неї.