— Набагато? — запитав Сірий.
— На ціле покоління.
Сірий навіть присвиснув від подиву. Але для нього моя історія була чимось на зразок цікавої книжки. Хвацько закручений сюжет, красиві образи. І нічого такого, що залишається надовго в пам’яті після того, як дочитав.
— Отже, скомороше, твоя стіна вища за цю. Вища, — задумливо зронив він.
Ця репліка мене спантеличила. Не те щоб я не довіряв його співчуттю. Просто все, що говорив сьогодні Сірий, ішло врозріз із тим, що я знав про нього. Ну й гаразд. Адже ми напевно знаємо тільки те, що нічого не знаємо.
Іскру геть не схвилювала інформація про те, що десь поруч у лісі стоїть готова до бою столітня ракета.
— Хлопці, ця ракета нас тільки відволіче. Сірий, тебе ж у навчальному центрі багато чому навчили, так?
— Так, — погодився Сірий.
— Але, мабуть, забули сказати, що більш глобальне завдання завжди пріоритетне. Я взагалі мала б тебе покарати.
— Але, Іскро, — почав благати Сірий, — я ж хотів, як краще.
— Гаразд, гаразд, — змилостивилася Іскра. — Дивися, щоб не вийшло як завжди. Ми йдемо далі. Зв’язок у нас є?
— Є, — з готовністю доповіла Ольга. За зв’язок відповідала вона.
— Ну тоді повідом додому про ракету — і вперед.
Ольга дістала із зеленого наплічника маленький, з долоньку завбільшки, блискучий пристрій і натиснула на ньому потаємну кнопку. З пристрою, як джин із чарівної лампи, з’явилося блакитне світло й відразу ж стало напівпрозорим екраном. На ньому виникла карта. Крізь неї, як крізь місячне світло, можна було простягнути Олі руку — і вона могла б її потиснути. Але дівчинці було не до цього. Вона, одягнувши на кінчики пальців щось на зразок наперстків для шиття, почала робити дивні рухи. Наче друкувала на невидимій клавіатурі. На карті з’явилася червона точка. Здається, у тому самому місці, де причаїлася знайдена Сірим ракета. А потім карта перетворилася на блакитний димок. І джин, пискнувши, заліз назад у пристрій.
— Чудова річ, — не стримав я свого захоплення приладом.
— У нас є й дещо цікавіше, — зауважила замість Олі наша начальниця. — Професор Лелека своїми іграшками поділився. Потім покажемо. Так, Олю?
Дівча усміхнулося й кивнуло. Перед тим як вийти з бліндажа, я подумав про те, що дітям не треба нічого всередині себе ламати, щоб навчитися жити в іншому суспільстві. Вони відкриті до нових знань, легко вбирають нові слівця й переймають необхідні в тому світі звички. Для Олі ця Стіна була лише умовною межею, яку їй пощастило подолати. Тепер вона нічим не відрізняється від українців. Хтозна, може, й у всього Дикого Поля, як і в неї, з’явиться шанс змінитися.
Розділ 17. На північ від Стіни
У цьому лісі ми бродили не один день і не один тиждень. Спочатку ми вважали, що до Москви найкраще рухатися вздовж старих занедбаних доріг. Але нас зупинила страшна знахідка, зроблена першого ж дня.
Ірина з Іваном ішли попереду. За ними я, Іскра та Сірий. Позаду Коля з Олею. Ховаючись у заростях, Іра часто зникала з поля мого зору. Вона іноді пришвидшувала крок, забуваючи, що не сама. Ми якраз підходили до смужки асфальту, що перетинала ліс, як почули крик дівчинки. Іра верещала не своїм голосом. Забувши про обережність, ми кинулись на той голос і за мить побачили її — вона сиділа на уламку асфальту з нерівними краями. Затулила обличчя руками й несамовито кричала. Ми спробували її заспокоїти. Але, побачивши те, що стало причиною її переляку, ледь не втратили дар мови.
Неподалік стояла величезна літера «Г», збита з грубо виструганих дощок. З неї звисала мотузка з петлею. Шибениця. А в петлі теліпалося чорне напіврозкладене тіло в залишках лахміття. Тіло, як страшний маятник, хиталося з боку в бік од вітру, метляючи кістлявими руками. Стояв такий неймовірний сморід, що Іскра відійшла вбік і почала судомно хапатися за гілки. Вона блювала.
— Не така вже вона й залізна, — шепнула Оля на вухо Колі.
— Так, — зауважив Сірий, — той, хто чув запах смерті, ні з чим його не сплутає.
— Що це? — запитав я колишнього фермера.
— Страта. Так тут карають лиходіїв. Тіло заборонено знімати до повного розкладання. А щоб воно довше висіло, його, схоже, вимазують дьогтем.
— Дике правосуддя, — сказала Іскра, повернувшись. Їй стало ліпше.
— Що є, то є, — погодився Сірий. — Отак злочинців і залишають висіти. Щоб вони своїм виглядом лякали місцеве населення. Заповідь «Не кради», мабуть, тут працює з перебоями.
— Ким він був? — задумливо мовила Іскра. — Як його звали? Був страчений за реальні злочини чи за намовою? Де його рідні?
Усі ці запитання лишилися без відповіді. Ясно було одне: йти вздовж доріг не можна. Якщо тут висять страчені, то рано чи пізно можна наштовхнутися й на катів. Але перед тим як знову заглибитися в ліс, Іскра дістала освітлювальну ракетницю й вистрілила запальничкою в страшну знахідку. Мертве тіло миттю спалахнуло. Дьоготь добре горить. Шибениця перетворилася на стовп вогню. Ми, не озираючись, рушили далі. Кілька годин поспіль мовчали.