Сірий добре вивчив тільки найближчі райони, прилеглі до Стіни. А далі нас чекала невідомість. Ми йшли ночами, а вдень відсипалися там, де густіші зарості. Робили виняток лише під час токсичних дощів. У такі дні ми одягали костюми хімічного захисту й продовжували шлях. Але у перших же сонячних променях розгортали свої штурмові намети, а зверху накидали купи лапатих гілок. Перед відпочинком Сірий обов’язково поливав їх водою — щоб дрон не відчув тепла людських тіл під покровом штучного тенту. Тому наш маленький табір ми зазвичай розбивали неподалік од води. У цій місцевості, на щастя, було чимало річок і річечок, які рясніли дрібною рибою, а береги — величезними комарами. Рибу ми ловили ночами, від комарів відбивалися вдень. Кусючі й невідчепні комахи обліплювали нас з усіх боків. Іноді здавалося, що саме повітря гуде і в’їдається в оголені ділянки шкіри. Ніякі мудровані українські фумігатори не рятували від цієї ядучої погані.
— Але ж осінь, — скаржився Сірий. — Комарів, начебто, не має бути.
Ескадрилья кровососів настирливо атакувала його чомусь більше за інших.
— Є така теорія, друже, — просторікувала Іскра, — що комарі відчувають стрес. Коли людина, як і будь-яка інша тварина, боїться або сердиться, комарі її кусають удвічі частіше. У стресових ситуаціях організм виробляє кортикостерон. Його ще називають гормоном страху. Кров із такою смаковою добавкою, схоже, подобається цим вампірам.
На обличчі Сірого з’явився дурнуватий вираз людини, яка думає, що з неї глузують.
— Ти серйозно, Іскро?
— Абсолютно.
Сірий виглядав розгублено. Мені навіть хотілося його пожаліти. Адже чоловік реально страждає: все обличчя в червоних плямах після комариних атак.
— То що ж мені робити?
— Усе просто, — дівчина сказала, як відрізала. — Не боятися. Чи не сердитися.
Хтось із давніх філософів так само, як вона, повчав своїх сліпих послідовників: «Усе в житті, що мене не вбиває, робить мене сильнішим». Залишилося тільки пояснити це комарам.
З рибою все було значно простіше. Ловилася вона добре і, незалежно від розміру, поліпшувала наш хімічний раціон. Бо була легким, але калорійним енергетиком. Та я згадував старовинні банки тушонки з написом «Не для продажу». От би мені зараз трапилася хоча б одна така — зжер би до дна. Разом із хрящами й комбіжиром. І, запевняю, зумів би її відкрити без ножа, голими руками. Але замість старої доброї трофейної тушонки в нашому розпорядженні була вудка. І риба. Через цю рибу одного разу і сталася вельми тривожна історія.
Зазвичай ми намагалися обходити села. На карті нашого навігатора, який час від часу виймала Ольга, було нанесено багато населених пунктів. Але за час нескінченної війни люди повтікали з великих міст у важкодоступні місцини. І в лісах — то тут, то там — виникли невеликі хуторці, на дві-три родини. Цих поселень на нашій карті, звісно, бути не могло. Лісові люди будували собі житла, які скидалися швидше на добротні, але примітивні курені, ніж на будинки. Такі собі кола з глинобитних круглих стін, які вкривав — дещо криво, як шапка потилицю пияка — дах зі шматків жерсті, а частіше — із пресованої соломи. Біля куреня кури й гуси, іноді корови. Усю цю живність при появі дронів швидко заганяли в хлів. Тутешні селяни ховалися і від податків, і від примусової військової повинності. Від місцевих намісників проклятої Москви вони добра не ждали. Але й нашими союзниками їх вважати було нерозумно. Вони, напевно, повідомили б про появу чужинців куди належить. Просто так, сподіваючись отримати якийсь невеликий бонус: ми вам скажемо щось важливе, а ви до нас разок-другий не прилетите по данину. Знаючи це, ми намагалися не потрапляти нікому на очі.
Але якось таки розслабилися й на світанку, після вдалої риболовлі, наткнулися на чужака. Точніше, це ми для нього були чужинцями. А він — місцевий. Звичайний хлопчисько. Такий же за віком, як і наш Ванько. Однак Іван, у своїй напіввійськовій формі, обвішаний усіляким спорядженням, був схожий на бійця — маленького, але небезпечного. А цей пацан мав вигляд халамидника. Довгий кожух — увесь у дірках. Не менше їх було й на широких, як парашути, старих штанях. Крізь них виднілося брудне розчухане тіло. Штани хлопчина заправив у стоптані чоботи з високими халявами. Колись вони виглядали не гіршими за ті, які носив і Ванько — наш головний рибалка, але той час минув без сліду. Тепер було неможливо визначити, яке покоління власників цього взуття представляв юний незнайомець.