— Ого, — заявив Ванько й навіть присвиснув із презирством. — Де ти так вирядився?
— Дома, де ж іще, — злякано, але сердито відповів незнайомець.
— З опудала зняв? — пожартував Іван.
— Я б на твоєму місці так із ним не говорила, — тихо сказала Ольга, ущипнувши товариша. — Забув, у яких лахах сам ходив раніше?
Іванко зніяковів, нотки презирства зникли з його голосу.
— Ти звідки, хлопче? — запитав він.
— Із села, — відповів той. — Он звідти. А ви що тут робите? Ми мовчали, а Ванько не розгубився — і показав співрозмовникові вудку та сітку з рибою.
— Ось, бачиш, рибу ловимо.
— Пощастило, — із заздрістю оцінив нашу здобич хлопчина. — А в мене сьогодні порожньо.
Ми помовчали. Не знали, що робити. По очах нашої провідниці я бачив, що вона перетворилася на калькулятор — прораховує варіанти розвитку подій після цієї несподіваної зустрічі.
— А ходімо до нас, — раптом запропонував абориген. — Ваша риба, наша картопля. Дивись — і юшка буде навариста.
Ми перезирнулися. Нерозумно було відмовлятися від можливості поїсти гарячої рибної юшки тоді, коли шлунок знудьгувався за нормальною, не хімічною, їжею. І ми рушили за хлопчиськом до хутора.
Поселення було схоже на ті селища, які ми ретельно обминали. Дерева, на яких, здавалося, трималося похмуре осіннє небо, розступилися. Під ними стояли круглі старі хатини, схожі на пташині гнізда. Птахи теж були поруч — здоровенні гуси, які при нашій появі кинулися хапати нас за штани.
— Прогнати? — запитав хлопчик.
— Не варто, — відповів Іван. — Не прокусять.
Місцевий житель із заздрістю глянув на добре скроєні штани зайди. Таких тут знайти годі.
З хатини вийшла розпатлана немолода жінка в такому ж обірваному одязі, як і її син. Хіба що чобітки її були трохи новішими. Але це ми помітили не відразу, бо ті були густо закаляні коров’ячим гноєм. Жінка, ні слова не кажучи, взяла в Івана сітку з рибою й пішла в халупу. Ми рушили за нею. А за кілька хвилин та халупа наповнилася ароматним димом. І не так уже й важливо, що він роз’їдав очі. Сльози котилися по щоках, та на душі тепліло від самого лише вигляду казанка, який кипів посеред кімнати. Туди вже пірнули кілька великих картоплин, дрібно нарізана морквина, цибулина й нашвидкуруч почищена риба.
Вони навіть не назвалися, ці гостинні люди. Багато про себе не розповідали.
Але ні про що й не питали, поки, відставивши вбік нашу дивовижну зброю, ми обпікали руки глиняними тарілками, завбільшки майже з казанок.
— Смачно?
— Дуже.
— Налити ще?
— Ага, можна.
— Може, солі?
— Ні, спасибі, нормально.
От і вся нехитра розмова.
Наші господарі теж із задоволенням ковтали сніданок. Як вдало все вийшло: риба сама припливла в хату. І не минула казанка.
— Тут чужі не ходять, — заговорила ні з того ні з сього господиня, наситившись. — Кажуть, що багато років тому тут дрони знайшли одного.
— І що з ним сталося? — запитала Іскра.
— А що ж могло статися? Від дронів не втекти. Прийшли солдати й давай його бити. Потім роздягли. «Де твоя подорожня грамота? — кажуть. — Де пропуск?» А він їм відповідає, мовляв, немає в мене ні пропуску, ні грамоти, хоч голову рубайте, — я місцевий.
— І що ж, відпустили? Голова на місці лишилася?
Жінка зітхнула:
— Та хіба ж солдати відпускають? Смішні ви. Знаєте й самі, мабуть. Немає людини — немає проблеми. Полетіла голова. Одним ударом її й одрубали.
Ми всі, не змовляючись, замовкли. Щойно ми втретє спустошили миски, жінка спробувала розрядити напруження.
— Може, залишитесь? Відпочинете з нами, — обережно запропонувала господиня.
У казанку було порожньо. Причин залишатися не було.
— Ні, не можемо. Треба йти, — рішуче, щоб ні в кого з нас не виникло спокуси, відповіла Іскра. — Дякуємо вам.
— Вам спасибі, — луною відгукнувся хлопчина, балансуючи з глиняною вежею немитих мисок у руках.
Ми недалеко відійшли від хутора, коли Іскра обернулася назад. Жінка з розпатланою гривою волосся мовчки дивилася нам услід. Хлопчисько вийшов із халупи і став поруч з нею. Такий же мовчазний, як і мати. Такий же розпатланий та брудний. Іскра відвела погляд.
— Вони здадуть нас, — сказав фермер. — Точно здадуть.
— Знаю, Сірий.
Сталь була в її голосі. Гостра небезпечна сталь.
— А ти знаєш, що в таких ситуаціях треба робити?
— Знаю, Сірий. Не залишати свідків.
Ми тільки слухали ці жорсткі слова. Кожен роздумував над ними.