До нашого походу, я впевнений, кожен уявляв собі ситуацію, в якій треба буде діяти саме так. Але ми сподівалися уникнути такої ситуації. І тепер наче опинилися між нашими інстинктами та нашою совістю. Утім, зараз нашою занімілою совістю керувала одна людина. Наш командир.
— От Капсюль не роздумував би, — сказав Сірий.
Даремно він це сказав.
Іскра непомітним ударом збила його з ніг і сіла зверху. Сірий був явно спантеличений, побачивши раптом гостре лезо ножа біля свого горла. На таке він аж ніяк не сподівався.
— Заткнись і не нагадуй мені. Ніяких Капсюлів більше. Як зрозумів?
Вона шипіла, як гримуча змія. Готова вжалити в будь-який момент. Фермер зрозумів, що зараз краще не жартувати.
— Зрозумів, так точно, — хрипко сказав він.
Іскра сховала ножа в піхви.
— Та годі вам, — посміхнувся Ванько. І, не встигли ми й перезирнутися, як він розвернувся й побіг назад, у те злиденне сільце.
— Ось бачиш, Іскро, хлопець вирішив зробити те, що мала зробити ти, — скептично й майже примирливо зауважив Сірий.
Проводирка нічого не відповіла. Вона, як ватажок вовчої зграї на полюванні, крокувала попереду, дозволяючи нам іти з тією швидкістю, на яку вистачало наших сил. А незабаром нас наздогнав захеканий Іван.
— Ну все, порядок, справу зроблено! — сказав він дзвінко, обома руками ляснувши себе по стегнах.
Тихий жах охопив мене. Я уявив, як цей хлопчак усуває тих двох свідків, — і просто втратив дар мови. Моє серце, здавалося, хотіло вирватися з грудей. І невидимі молотки тваринного страху застукали в моїх скронях. Я знав, що цей хлопчина здатний на багато що. Але ось так відібрати життя двох людей, одна з яких — жінка, а інший — просто ровесник… Це ж просто щось нелюдське. Ми мовчки зупинилися. І тільки Сірий тихо вимовив:
— Ну, що, Йване, порішив їх?
— Тебе б, Сірий, порішити.
Він розсміявся, наш Ванько. Прямо в обличчя Сірому розсміявся.
— Так, а нащо ти тоді в село бігав? — здивувалася Іскра.
— Штани віднести. У мене в моєму сидорі була запасна пара. Хороші штани, зовсім новий «мультикам». Так я їх хлопцеві й віддав. Бачили, як він на мої дивився?
Ми знову рушили вперед. Мовчки. Але тепер уже з полегшенням. Через деякий час Сірий не витримав і зауважив:
— Але ж вони здадуть нас.
— Не здадуть, — упевнено заявив хлопчисько. — Не здадуть, я точно знаю. Його Іваном звуть, як і мене.
Напевно, в цій ситуації для нього важливіше було не виконати завдання, а залишитися людиною. Це непростий вибір. Особливо якщо врахувати те, чого навчили хлопця у спецтаборі. Але великий красивий світ за Стіною навчив його й іншим речам. Більш фундаментальним. Важливішим. Що ми — не звірі. І що треба прагнути позбутися тваринних звичок, навіть якщо бути людьми стає занадто ризиковано.
Як не дивно, але саме діти легше зносили всі труднощі нашого походу. Утім, за час, що минув після підвалу Козія, хлопці підросли і, як з’ясувалося, подорослішали. Коля поширшав у плечах. У кожному його швидкому русі — у тому, як він закидає наплічник на спину, зрубує широким ножем уперту гілку посеред стежки — відчувалася сила. І, незважаючи на щоденні двадцятикілометрові марш-кидки, він з кожним днем ставав сильнішим. Іноді Коля навіть звалював на себе частину вантажу Іринки або Олі, хоча дівчата його про це не просили. Іра, як і раніше, була мовчазною, уникала суперечок та конфліктів. Вона вважала їх марнуванням часу — і в цьому я з нею цілком погоджувався. А от Оля з бридкого каченяти перетворилася на справжнього лебедя. Точніше, на дику кішку. Її рухи були напрочуд зграбними. Вона оминала всі перешкоди на шляху, як тихе вкрадливе звіря. Ольга підросла, її форми округлилися, але в ній не було ані грама жиру. «Ну просто наречена», — сказали б про Ольгу балакучі ростовські тітки, якби побачили її зараз. У ній з’явилося щось таке, чому я не міг підібрати назви, але що часто помічав в Іскрі. І тому я думав спочатку, що Ольга наслідує нашу очільницю. У рухах, у ході, у погляді. Втім, придивившись до дівчиська, я зрозумів, що помиляюся. Оля не прагнула бути схожою на Іскру, вона була сама собою. Але, мабуть, у кожній жінці, готовій воювати, як справжня амазонка, живе зачаєний і граційний нічний хижак. І Ольга, дорослішаючи, все більше й більше підтверджувала це правило.
А от Іван мене лякав. Ще в Ростові, під час прориву до знахабнілого Козія, я зрозумів, що з нього може вийти ідеальний солдат, без страху та докору. Ті, що в давні часи прийняли рішення забирати до армії вісімнадцятирічних юнаків, були геніальними маніпуляторами. Бо у вісімнадцять чоловік діє, як уже дорослий, але при цьому, все ще по-дитячому, не відчуває страху смерті, до того ж його легко переконати в будь-чому. На жаль, я не дуже добре пам’ятаю свої вісімнадцять. Але знаю, що страх — постійний супутник жителя Дикого Поля. Хоч у вісім, хоч у вісімнадцять, хоч у вісімдесят. Тих, хто діє, як дорослий, і не боїться, як дитина, у наших краях завжди були одиниці. Щоб бути сильнішими, вони збивалися в зграї. Зграї перетворювалися на дикі армії. «Кроти», «козаки», «федерали». Це в центрі. А ще ж є Зауралля. І Сибір. І Далекий Схід. Що там діється, я не знаю. І ті, хто керують дронами, теж не знають. Не кожен дрон перелетить Уральський хребет — їх збивають на тій дорозі… Це я пояснюю, чому Іван — досконалий боєць. Він — виняток. Він абсолютно безстрашний. Намагається діяти сам. Без зграї. А після випадку зі штаньми я зрозумів, що він ще й у змозі приймати рішення всупереч думці старших. І брати на себе відповідальність. Цей хлопець далеко піде — і я не заздрю тим, хто раптом спробує стати в нього на шляху.