— Так, — вирішила Іскра, подумавши. — Будемо шукати іноземців. Зі старої Європи. З Америки. Із зовнішнього світу.
Вона вміла бачити мету й іти до неї найкоротшим шляхом. А я був готовий іти за нею. У строго визначеному фарватері.
У Москву потрапити було дуже складно. З півдня, заходу та сходу всі основні дороги були перекриті блокпостами. Рух на головних напрямках ретельно контролювався. А північна околиця могла здатися більш доступною лише божевільному авантюристові. Між Москвою й Пітером, двома головними підвалинами «русского мира», вклинилася самопроголошена Новгородська Республіка, і зупинити її зростання вдалося лише тоді, коли вона вже підповзала до Білокам’яної. Успіх невідомого нам збирача російських земель Дикого Поля залежав від результату війни з Новгородом. А оскільки йшла вона бозна відколи, московити до неї давно вже звикли. І не дивувалися, що простір за колишньою кільцевою дорогою був суціль укритий мінами та розбитою технікою. Їм здавалося, що так завжди було й завжди буде.
Людина до всього звикає. Особливо, якщо їй правильно розповісти, як жити і що робити. Усе, що оточує людину посеред Дикого Поля, викликає лише роздратування… і підсилює страх. Крадіжки, жорстокість, війна, безпробудне пияцтво — усе це змушує шукати виходу. Та заганяє — в тунель. Бо ж, як відомо, «вода камінь точить». Завжди знаходяться пророки, які знають вихід із твого особистого замкнутого кола. Війна? Так у ній же винні вороги. Злодійство? Так це ж вороги все покрали. Щойно вб’єш усіх ворогів, життя відразу й налагодиться. Не віриш нам? А чому не віриш? Може, тому, що й сам ти — ворог?
Я уникав згадувати про те, що ще недавно й сам був одним із тих, хто допомагав вести людей по замкнутому колу, тоді як вони вважали, що рухаються тільки вперед.
Розділ 18. Чужинець у країні боліт
Ми, самі того не знаючи, поцілили в точку. Щоправда, поки що тільки на словах. У той час, як наша група повзала в лісах під Москвою, у самому місті з’явився чужинець — у блакитному береті й польовій формі миротворчої місії. А можливо, й не один, і таких блакитних беретів було кілька. Звичайно, миротворці були вже не ті, що колись, на початку смутного часу. Вони рідко супроводжували колони біженців і ще рідше вступали в конфлікт із розбійниками на кшталт «кротів». Щойно війна на Дикому Полі набула ознак хронічної хвороби, коло миротворчих завдань звузилося. Тепер вони здебільшого сиділи в наглядових бункерах біля Стіни. Дивилися на всі боки, записували свої спостереження і ні в що не втручалися. Ні «кроти» їх не чіпали, ні козаки. А навіщо? Та й взяти з них було нічого, крім гарних білих електромобілів із синіми літерами на бортах.
«Москва походить від слова моква або ж мокша. На давньому діалекті це означає болото. Отже, треба стежити за дорогою», — казав собі чоловік у білій машині, викручуючи кермо на багнистому путівці.
Якщо миротворці заглиблювалися хоча б на триста метрів у бік Дикого Поля, це вважалося надзвичайною подією. Якщо на кілометр — це могло закінчитися конфліктом із дикунами. Далі ніж на кілометр вони не просувалися ніколи. А тут — не край Дикого Поля, а самісінький центр. Москва. Якщо «блакитний берет» опинився тут, то тільки з надзвичайного розпорядження когось дуже могутнього. І під особисті гарантії.
Але гарантії не захищали його від неприємних несподіванок. Плечі польового мундира чоловіка в блакитному береті прикрашали дві великі зірки. Вони привертали загальну увагу. На одному з блокпостів його зупинили й, перевіривши документи, вирішили, що він — український шпигун. Саме так, із зірками на плечах та кокардою на блакитному повстяному береті, і проникають українські шпигуни у країну заповідних боліт. Його почали обшукувати з ніг до голови в надії знайти зброю. Зброї із собою у важливого «блакитного берета» не було. Тоді його поклали обличчям на асфальт і почали стріляти біля вуха з пістолета. Він краєм ока бачив, як в асфальті, зовсім поруч, з’являлися дірки, — і прокляв той день, коли зважився їхати в дрімучі місця за Стіною.
«У вас зв’язок, — сказав він ламаною російською. — Дзвони начальникам».
Зв’язок на блокпосту був. Але працював тільки за гарної погоди. А зараз ішов дощ, під яким берет і зірки набували брудного відтінку. Укропського шпигуна міцненько зв’язали, замотали очі білою ганчіркою і, надававши беззлобно стусанів, почали чекати, поки закінчиться дощ. Чекати довелося недовго.