Заступника командира миротворчого контингенту — саме його погони були добряче підмочені дощем — чекали на іншому контрольному пункті. Просто він, як це часто трапляється на війні або в глушині, переплутав дороги. Поки генерал медитував із пов’язкою на очах, на потрібному блокпосту нижчого начальника розпікав вищий.
— Ти знаєш, що я з тобою зроблю, якщо він не доїде до пункту призначення! — з перекошеним від натуги лицем кричав вищий.
Нижчий, звісно, здогадувався. Тому й послав на пошуки генерала цілий бронетранспортер. Гінці знайшли людину в блакитному береті на сусідньому блокпосту й пообіцяли місцевим вартовим таку ж веселу перспективу, яку їм незадовго до цього обіцяв їхній власний командир. Пов’язку з очей чужинця зняли, білу генеральську машину віддали. Запропонували самогону. Генерал від нього, ясна річ, відмовився — із тієї фляги сильно смерділо спершу карбідом, а вже аж потім спиртом. Він сів у свій електромобіль і поїхав за бронетранспортером, молячись, щоб заряду в акумуляторі вистачило на дорогу туди й назад. Бронетранспортер попереду генерала підкидало на вибоїнах — у такт із БТРом гойдалися й солдати. Генерал про себе дякував цим вибоїнам, бо весь час дивитися у вовчі очі вояків йому було б нестерпно. І страшно. Але його місія була настільки важливою, що думки про небезпеку відступали на другий план. Головне, щоб на цивілізованому боці Стіни, у світі, де панують ідеали гуманізму, про його переговори не дізнався ніхто.
Так, переговори. Вони мають величезне значення для всього світу.
«Як там сказав Дарвін? “Протягом усієї історії людства агресія допомагала сильним видам виживати за рахунок слабких”. І ми вкотре хотіли показати, що ми — сильніші. Але в руках цих варварів опинилося щось настільки серйозне, що ми тепер не можемо ігнорувати їх. Не те щоб вони переграли вільний світ. Просто їм неабияк пощастило в лотереї. І якщо раніше їм не було чого запропонувати нам, то зараз ситуація змінюється», — ось про що думав генерал, намагаючись не дивитися в очі солдатів-голодранців, що хилиталися на бронетранспортері перед ним.
«Це вам не Достоєвського читати», — посміхнувся сам собі чоловік із великими зірками.
Генерал був родом зі старої Європи й недолюблював українців. Але цю нелюбов він вдало прикривав стримано-коректною поведінкою зразкового служаки. Він і сам не міг знайти причину цієї нелюбові. Можливо, то була заздрість до країни, яка зуміла за дуже короткий час піднятися, як то кажуть, «крізь терни — до зірок». А може, він просто був ксенофобом. Реліктовим організмом, які ще водяться навіть у тому світі, де давно вже не судять про людину за кольором її шкіри, національністю та іншими умовними ознаками.
Утім, погляди диких солдатів, які він устиг перехопити крізь вітрове скло, викликали в ньому бажання повернутися назад, до нелюбих вискочок. До цивілізованих військовиків — струнких, гладко виголених, у новенькій формі. І розповісти їм усе до дрібниць. Навіщо він тут? І що збирається обговорювати?
Звісно, він цього не зробив. Перетерпівши всі злигодні й неприємності довгої мандрівки за кермом, генерал дістався спочатку до начальника дикунів. Потім — до командира вищого рангу. Чоловіка з великими зірками, як коштовний вантаж, передавали з рук у руки, поки він врешті не добрався до Москви. Тут він почував себе вже більш упевнено й спокійно. Все ж таки Москва схожа на місто, це не ті села-напівруїни, в яких йому доводилося ночувати. Якби не карти, то ті хутори треба було б називати не населеними пунктами, а відселеними.
У Москві були висотні будівлі. Більшість стояла із забитими вікнами. Про наявність чи відсутність життя в них свідчили іржаві відростки пічних труб, що стирчали з вибитих або, навпаки, забитих дошками вікон. Є труба, з якої валить чорний дим, — отже, у квартирі живуть люди. Через ці грубки майже всі фасади міських будівель були вкриті товстим шаром сажі. Іноді прямо посеред вулиці траплялися металеві бочки з вогнищами всередині. Усе правильно, все для людей. Бо ж погода тут примхлива: холод поступається теплу, та потім знову повертається. Тож підійде змерзлий перехожий, погріє руки над полум’ям та й побіжить собі далі.
Але простих перехожих на вулицях негусто. Генералу зустрічалися все більше люди у військовій формі з автоматами. При справі. На службі. Та вони, як і звичайні московити, гріли руки над бочками. А може, ці бочки з вогнищами саме для них, для військових, і стояли.
— Ти ба, на білій машині їде, — сплюнув генералові вслід один військовий. Але заморський гість не звернув на це жодної уваги.
Ось він в’їхав у район покинутих хмарочосів. Ці давні споруди будувалися з розмахом. Але нагріти їх було неможливо, тому височезні конструкції зі скла та бетону стояли порожніми. Москвичі шукали для житла тепліших приміщень. Маленькі комірчини в цьому сенсі вигідно відрізняються від колись розкішних хоромів. Вулицями бродили якісь тіні. Одні штовхали перед собою зварені з дроту візки, доверху наповнені старим одягом. Інші бовталися без діла біля темних провалів, які раніше були під’їздами висоток. Треті курили цигарки-самокрутки, набиті не тютюном, а якоюсь гидотою. Весь квартал просяк димом. Навколо стояв запаморочливий запах горілої трави. «Ці найнебезпечніші», — думав генерал, дивлячись на хлопців із цигарками.