— А, може, ми просто проспали наступ укрів? Вони, знаєш, завжди були такими… м-м-м… хитрожопими. Уміли вивернутися в будь-якій ситуації. «Розумне теля двох маток ссе», «моя хата скраю» і таке інше. Аякже! Ми думали, що вони соплі жували, а вони просто збирали слину для плювка. І ось…
Коля любив пофілософствувати на дозвіллі. Це я добре пам’ятаю. Я тоді не сперечався з Бурятом.
З ним цікаво було, з Бурятом. Шкода, що його більше немає. Це ж він — кочівник, який упав із коня, — вмовив мене стати блазнем. Мовляв, час воювати минув, настав час думати про мир, лікувати людей.
Народ залишився без духовних орієнтирів, скріпи розсипалися, армія розбіглася, суспільство вкрили метастази. Вони почали їсти одна одну, ці частини колишньої країни, що перетворилися на ракові клітини. Він умів говорити, переконувати й діяти, той Бурят. І я повірив.
Два цикли східного зодіаку минуло з того дня, коли під камуфляжем я почав носити барвисте вбрання й почав поступово опановувати мистецтво знаменитого танцю скоморохів. «Мандрівники, що крутяться», — так нас тепер називають. Вибираєш рівне місце, окреслюєш коло. Ліва нога в центрі, а права рухається по намальованому колу. Відштовхується від тонкої сірої лінії, обертає тіло проти годинникової стрілки, наче намагаючись запустити час навспак. І ти крутишся, крутишся, то відхиляючись від своєї осі, то повертаючись до неї. Регулюєш швидкість. А вона все збільшується, збільшується, і з кожним обертом глядачам усе дужче здається, що твої кольорові клаптики і смуги стають білими.
Але головне — не те, що ти робиш, а те, що ти думаєш. Думати треба про хороше, бо, як говорили древні, думки матеріальні. Треба уявити те, чого тобі найбільше бракує. Дуже захотіти цього. Побачити об’єкт свого найсильнішого бажання. Відчути запах, подумки обмацати форму, аби фантазії перетворилися на легкий свербіж у самісіньких кінчиках пальців. І тоді тебе опановує дивний стан. Тобі здається, ніби ти завмер на кордоні реального й уявного світів — і ці світи раптом починають обертатися навколо тебе. А ти просто стоїш на місці. Зависаєш у центрі світобудови. Як сонце. І час утрачає своє значення. Але той предмет, що його ти хотів би матеріалізувати, теж виростає до розмірів галактик, і ось тоді… Тоді ти вимовляєш Слова. Ніхто їх не знає, крім скоморохів. Ці Слова роблять неможливе з логічної, наукової точки зору — і предмет, про який ти мрієш, із твоїх фантазій переміщається в реальність. І його бачить той, хто спостерігає за магічним обертанням твого довгополого барвистого одягу.
У кожного скомороха — свій код, свої Слова. Предмет пожадання так само швидко зникає, як і з’являється. Але в людини, яка хотіла його матеріалізувати, залишається відчуття радості. І дуже кортить пережити його знову й знову.
Ми можемо ще дещо. Лікуємо людей, прибираємо негативний вплив одних на інших. Реабілітація поранених під час війни — теж наша справа. Але головне, чого домагаються від нас усі друзі-партнери, — це розкрити таємний код. Тобто наші Слова. Ось так. А ми не розкриваємо. Та й навряд чи вони спрацюють, якщо людину не посвятили у скоморохи. Жадібні до чужого відмовляються цьому вірити й, трапляється, влаштовують на нас полювання, аби змусити розкрити таємницю. Ні в кого з гонителів поки що це не вийшло.
Коли ця дівчина, Іскра, вела мене до лісосмуги, я подумав, що вона — одна з них. Мисливиця на скоморохів та їхні замовляння. Але вийшло все геть інакше. Утім, краще й бути не могло.
Я постарався якомога швидше забратися з того поля, де лежав збитий Іскрою безпілотник. Я не мав анінайменшого бажання дивитися на те, як ракетно-артилерійська система оре токсичними снарядами хвору землю. Тим більше, я був зовсім поруч. Чи пішла звідти Іскра, не знаю. Думаю, що так, але не відразу. Навіщось же їй потрібен був безпілотний робот…
Відійти від збитого дрона у відносно безпечне місце і там поміркувати над тим, що робити далі. Варіантів усього два. Або назад у Таганрог, до «кротів». Або вперед, у Ростов. І там, і там я заробив би на шматок хліба. У жадібних до їжі «кротів» це було б непросто, але можливо. З козаками, щедрішими й гостиннішими, я б ще легше домовився. Хоча свою доброту й гостинність козаки дарують лише тим, хто з ними по один бік того колючого дроту, яким обмотане їхнє прокляте місто. Ще кілька років тому в цей Ростов потрапити було легко. Але після того як диверсійна група «кротів» пробралася в місто й підірвала штаб Першого головного батальйону летючої бригади, стару колючу огорожу прибрали, натомість звели нову й пустили по ній електричний струм. І це відразу ж поставило всіх, хто лишився зовні, поза законом. Козацьким, звісно ж. Але я знав дещо, чого не знали інші мешканці Дикого Поля. І якщо все спрацює, то мені поталанить. До «кротів» я йти не хотів. Жадібні вони й непередбачувані. Особливо цей похмурий командир із позивним Капсюль. З козаками шанси були п’ятдесят на п’ятдесят. Погодьтеся, це досить високе співвідношення, аби ризикнути.