— У випадку, якщо на цьому просторі встановиться мир, як би ви хотіли, щоб називали вас? — запитав літній миротворець, зробивши потрібні акценти.
— У разі миру я буду називатися просто Верховний Правитель, — скромно схиливши голову, відповів чоловік у сірому френчі. — Мене й зараз так називають.
Сказане — не завжди почуте. А почуте — не завжди зрозуміле. Розумовий процес у голові генерала явно зайшов у глухий кут.
— А ви знаєте, дорогий мій гостю, навіщо я вас сюди покликав? — посміхнувся до генерала натхненний оратор.
Генерал не поспішав відповідати, але співрозмовник і не мав наміру чекати.
— Так от, я запросив вас сюди, щоб ви прийняли від мене жест доброї волі. Ви повинні — ні, ви просто зобов’язані — показати європейцям, що ми не вороги вам, а брати. Що ми готові почати все з чистого аркуша. А для цього ми хочемо вам повернути дещо важливе. Те, що належить європейцям по праву, і те, що ви шукаєте сотні років поспіль.
— Я геть не розумію вас, — розгублено пробурмотів гість. Він розмірковував над словами сірого чоловіка. Чи то його зайва обережність призвела до скутості, а та — своєю чергою — сповільнила мислення, чи то співрозмовник ніс повну нісенітницю. Які ще столітні пошуки? Що вони можуть запропонувати Європі? Сірий френч підсунув йому пожовклий, скручений у рурку, аркуш старовинного паперу. Генерал обережно — знову обережно! — розгорнув сувій. Це був текст грецькою.
— Ви знаєте грецьку? — запитав господар.
— Ні, — відповів генерал.
— Тоді я вам перекладу. А ви зверніть увагу на гравюру під текстом.
Малюнок був стилізованою картою Москви. Щоправда, судячи з того, що кривуваті будинки місцевих жителів тулилися до загострених башт князівської фортеці, містечко у дні своєї молодості було маленьким і непривітним. Зараз же воно просто непривітне. Але з самого краю гравюри генерал побачив двох вершників, що під’їжджають до міських воріт. Шоломи на них були схожі на давні горщики — заокруглені, але не гострі. Поверх збруї накинуті білі плащі, а в руках щити. І на плащах, і на щитах — червоні хрести. Ці двоє були тут явно чужинцями, яких гнала в дику глушину, вочевидь, дуже важлива місія. «Як і мене, — подумав генерал. — У них — білі плащі, у мене — біла автівка. У мене — синій напис, у них — червоний хрест».
Стоп! Це ж хрестоносці. Що вони роблять у мокшанських болотах?
— Так, це хрестоносці, генерале. Якщо точніше — лицарі-«храмовники». А ось витяг із листа. Увага, генерале, — дещо театрально заявив той, хто назвав себе Верховним Правителем.
І генерал остовпів від почутого.
— «Цінний вантаж, який усі королі нашого світу шукали двісті років, тепер знаходиться тут, у затишному місці. Так і передай це владиці нашому і благодійнику, з легкої руки якого мені довелося опинитися тут».
— Безцінне майно тамплієрів! — ахнув генерал. — Невже воно — у ваших болотах?
— Аякже, дорогий мій генерал, саме так.
— Я боюся навіть подумати, скільки це в сучасних цінах. Мільярди! Ні, трильйони!
Володар скарбів посміхнувся. Наживка спрацювала.
— Воно не має ціни! — сказав Верховний. — Саме тому ми хочемо віддати його вам. Європейські цінності повинні повернутися в рідну гавань.
Ви запитаєте, звідки я дізнався про цю розмову. З перших рук — після того як закінчилася наша місія. І значно пізніше завершення місії старого європейського генерала. Він, досвідчений емісар і бувалий чоловік, не міг не знати, що люди дуже тяжко розлучаються зі скарбами. Для цього мають бути надзвичайно вагомі причини й особливі обставини. Саме такими він і вважав перемовини з метою досягти миру в Дикому Полі.
Генерал розумів, що прямо зараз — у підземеллі під жахливим містом, де жорстокість та безумство панують уже не одне століття, — він почав сепаратні переговори з самим утіленням зла. Проте — заради благородної мети. Заради справедливості та миру. Невже не можна дати злу шанс на каяття, особливо якщо зміни на краще після переговорів ознаменує історична справедливість?
У страшному сні, який йому примарився першої ж ночі в Москві, Верховний Правитель та його помічники в сірих френчах стали схожими на щурів у темних підвалах. Вони снували серед дротів, пищали й кусали один одного за хвости.
Сіра звірота бігла вперед — тунелем, у кінці якого була стіна. Вони гострими зубами почали прогризати цю стіну. Цілі полчища голодних і нещадних щурів несамовито гризли камені.