І ось, коли сили гризунів, здавалося, були вичерпані, один камень випав — і в підземелля разом із променем ранкового світла увірвалося свіже повітря. Кінець сну.
Генерал, звісно, не міг знати, що тему скарбів у кабінеті сірого френча обговорювали ще раз. Верховний Правитель — ким би він не був насправді — викликав одного зі своїх помічників.
— Нам потрібна друга частина листування. За будь-яку ціну.
— Ваша Високоповажносте, — поцікавився помічник, — ви точно хочете віддати ці цінності?
— Так, цього вимагає ситуація, — відрізав Правитель. — Але спершу їх треба знайти. Шкода, що ми проґавили Скомороха.
— Так точно, шкода, — погодився помічник. — Тоді ми змогли б скласти повну картину, а не… хе-хе… шукати по малюнку.
— Сподіваюся, що він — не за Стіною.
— Був за Стіною. Зараз ні. Ну ви й самі знаєте.
— Мені треба віддавати якісь спеціальні накази?
— Ні, Ваша Високоповажносте, все й так зрозуміло.
У незнайомому підземеллі, двома-трьома фразами чужих людей, вирішувалась моя доля, до того ж зовсім без моєї участі.
Розділ 19. Чужі скарби
Що французький король не захоче повертати борги кредиторам, стало зрозуміло задовго до того, як цей монарх прийняв дуже важливе для себе рішення. Філіп IV, на прізвисько Вродливий, був найскандальнішим королем Європи. Постійно позивався зі своїми сусідами, перетворюючи друзів на ворогів, а ворогів — на підступне знаряддя проти друзів. Він судився в борг і воював у борг. Його двір був винен усьому світові. Святому престолу, Англії, німцям. Але найбільше Філіп заборгував тамплієрам. Відмахувався від них заставними розписками, коли наставав час платити відсотки. І знову брав у борг. І хоча Орден тамплієрів давав дешевий кредит, усього за десять відсотків річних, до того ж Філіпові як царственій особі робилася знижка, — терпіння банкірів у чернечих клобуках вичерпувалося. Філіп не був дурнем, але, як і всі азартні люди, він був залежним од виграшу. І не любив розлучатися з грошима. Тим більше, якщо цих грошей було багато.
Але тамплієри дуже добре знали людську натуру. Бо ж той, хто дає в борг, — завжди глибокий психолог. Недарма слово «кредитор» походить від латинського credo, що означає «вірю». Вони позичали гроші лише тим, кому довіряли. Так уже склалося, що навзаєм цим майстерним у фінансових справах ченцям-лицарям свої цінності довіряли самі королі. А Філіп II Кривий, славний предок і тезка Філіпа IV, довірив скарбникові ордену Жаку де Міллі навіть управляти державною скарбницею Франції. Після цього дві скарбниці, орденська й державна, злилися в одне ціле. Тамплієри краще за королів розумілися на її управлінні, і вже напевно краще за монархів бачили реальний стан справ в економіці.
І от тамплієри зрозуміли, що з боргами король не зможе розрахуватися ще довго, хоча він і запевняв, що незабаром поверне їм усе, до останньої монети. Довіра — ця вельми цінна властивість фінансових відносин, яку римляни називали credo, — зникла. І її місце зайняв розрахунок. А тамплієри рахували добре. Ще не настав той страшний для ордену 1307-й рік, та Великий магістр уже знав, що Філіп Вродливий, не маючи змоги розрахуватися з боргом, спробує знищити сам орден. Король вів таємні переговори про це з Папою Клементом V, і, з огляду на залежність Святого Престолу від Франції, ці перемовини мали завершитися на користь того рішення, яке в монарха було готове заздалегідь.
Великий магістр зібрав найвірніших своїх лицарів у восьмикутному донжоні замку Жизор — там, де зберігалася частина скарбниці Ордену тамплієрів. Усі вони розуміли, що їх чекає. Тому говорили коротко і по суті. Треба було прийняти єдино правильне рішення.
— З дня на день, брати, нас усіх чекає страшне випробування. Наш боржник Філіп спробує знищити весь орден, а наше майно привласнити. План уже діє, ми не зможемо його зупинити, як не можна спинити вітер, — так сказав Жак де Моле, Великий магістр тамплієрів. — Але ми можемо врятувати наше з вами спільне надбання, зібране за два століття.
Скарби Ордену храмовників були воістину незліченними. На них можна було купити все французьке королівство. Але Орден мав значно далекосяжніші цілі.
Спочатку вони вигадали систему чеків. Паломник, вирушаючи в дорогу, залишав гроші тамплієрам у Франції, натомість отримував паперову грамоту. А потрапивши на Святу Землю, він у тамтешніх лицарів-тамплієрів міг обміняти папір на дзвінку монету. Їхати порожнем значно безпечніше, ніж із набитою калиткою. Розбійникам не було чого взяти з паломника, крім грамоти з відбитком великого пальця. Гроші ніби переміщалися через кордони за одним лише словом Великого магістра.