І тут у храмовників виникла ідея. Якщо гроші перетинають кордони так легко, то що заважає це робити людям? А, з іншого боку, навіщо взагалі кордони, якщо вони тільки заважають? Загалом, усе йшло до того, що кордони зникнуть, а отже, не буде й королівської влади питомих володарів Європи. Але для цього гроші мають працювати. Їх треба вкладати в справу, щоб потім мати прибуток.
По всій Європі розгорнулося будівництво доріг, які були під охороною тамплієрів. Вони зв’язали між собою столиці середньовічних держав. Межі ставали все умовнішими. Прозорими. І все ілюзорнішою ставала королівська влада.
Великий магістр передбачив далеке майбутнє єдиної Європи. І не помилився з власним.
— Наші скарби мають бути збережені для великої справи, — сказав він братам-лицарям у башті провінційного замку. — їх необхідно зібрати з усіх наших замків. І вивезти.
— Але куди? — запитав його головний скарбник ордену.
— Я не повинен знати цього, брате, — важко зітхнув Жак де Моле, — бо мене катуватимуть. Мене чекає багаття. І я не певен, що зможу зберегти нашу таємницю. Більш того, я навіть не повинен знати тієї людини, яка візьме на себе тягар відповідальності й урятує наше з вами спільне добро.
Тринадцятого жовтня 1307 року почалася хвиля арештів тамплієрів. Але васали короля не знайшли жодного золотого з незліченних скарбів, які належали тамплієрам, — якщо вірити чуткам. Жака де Моле і його найближчих сподвижників піддали страшним тортурам. Однак дізнатися вдалося лише те, що восени, незадовго до арештів, більша частина лицарів покинула Францію, сівши на галери в порту Ла-Рошель. Куди вони попрямували й чи було на борту лицарське золото, Великий магістр не знав.
Його стратили п’ять років по тому, навесні 1312-го, спорудивши багаття на маленькому острівці посеред Сени. Він не просив помилування і лише кликав своїх користолюбних суддів на більш справедливий суд. Суд Божий. Прийнявши мученицьку смерть у вогні, Жак де Моле так і не дізнався, що кораблі з Ла-Рошелі вийшли не завантажені, а караван із цінним вантажем пішов в іншому напрямку. У гори. Лицаря, який мав очолити таємну місію вивезення скарбів, призначив, на прохання магістра, пріор тамплієрів Нормандії Жоффруа де Шарне. Але той був представлений пріорові під вигаданим ім’ям Парсифаль де Нолл, і до того ж під час аудієнції він стояв у шоломі й не піднімав заборола. Так і обірвався ланцюжок, яким можна було вийти на скарби. Філіп знищив орден, але ця сумнівна перемога не зробила його багатшим.
А незліченні багатства, між тим, були поруч.
Той, хто назвав себе Парсифалем, зібрав три величезних каравани, загальним числом у триста возів, і завантажив їх скарбами ще задовго до того, як васали короля заарештували і магістра де Моле, і пріора де Шарне. Для захисту каравану лицар Парсифаль підготував три загони, у кожному — по тридцять тамплієрів. Здавалося б, небагато для такого масштабного заходу. Але разом зі слугами та зброєносцями ці загони були досить боєздатною силою. Головна таємниця місії полягала в тому, що скарби віз лише один караван, а два інші йшли за своїми маршрутами лише про людське око.
Караван прямував на схід, в Альпи. Кінцевою точкою маршруту було місто в країні гельветів, з римських часів відоме як Турікум. Тут усіма справами керував жіночий монастир августинок, а голос ігумені був вирішальним навіть у призначенні бургомістрів. Монастир мав давні зв’язки з Орденом бідних лицарів храму, про що, втім, його ігуменя намагалася не згадувати всує. Вона погодилася заховати ці скарби так, щоб ті не втрапили на очі французам.
Місто Турікум здавна лежало на перехресті шляхів із Римської імперії в бік германців і з Галлії — на схід. Імперія закінчилася, Турікум почав називатися Цюрихом. Але його значення тільки зросло. Зберегти таємницю тамплієрів було непросто. Про те, що в обителі сховано безцінний скарб, довкола вже множилися чутки. Розмови про багатство жіночого монастиря підігрівали жадібність місцевих жителів. Але ігуменя міцно тримала слово. Розуміючи, що її земні дні добігають кінця, вона призначила помічницю, якій невдовзі належало зайняти її місце.
Лежачи на смертному одрі, стара ігуменя взяла з нової клятву, що та не розкриє таємницю скарбниці монастиря до того часу, поки не з’являться справжні власники скарбів.
— Повторюй за мною. Що́ б не трапилося, і хто́ б не запитав, я присягаюся Іменем Господнім, що мовчатиму, поки не зустріну того, кому належить наша священна таємниця. І той, хто йде за мною, хай виконає волю того, за ким ішла і я.